Галина Петросаняк

Как не вымолвить это молчание...

Мій переконливий вчителю мови мовчання
ніжної антириторики, недовіри до звуку
голосу, що, намагаючись відстань здолати, звичайно
робить її безнадійною, — пам’ятаю твою науку.
Та все ж, напевно, від страху, що видавати мушу
невіртуозність свого мовчання або від звички старої
бути багатослівною, я знову впадаю в спокусу
говорити з тобою, милий, говорити з тобою.
Адже нас може викинути на берег в чужій місцині,
де потуги голосу не спричинюють коливання.
Не кажучи вже про те, що по обидва боки від нині
нам і так занадто багато відведено для мовчання.

З циклу «Монологи Марії Форно»
з книги «Спокуса говорити»

Остаться насовсем в школе доминиканок около Вены,
только по-украински молиться, сестер удивляя,
родным иногда писать после вечерни,
спрашивая про здоровье и виды на урожаи.
Ходить на рынок по Schlossbergstrasse,
привыкнуть к достатку, принять все вокруг,
купить себе авто и благодарить Спаса,
что жизнь так сложилась. И вдруг
лет через двадцать, когда уж не будет
в тебе никто узнавать иностранку,
по-украински опять помолиться на удивление людям
и, не снимая одежду доминиканки,
что и на что меняешь, прекрасно зная,
с решимостью не возвращаться, тронуться домой,
поражая тех, кто не думал, что слово «родина» обладает
такой непостижимой вместимостью.
И поразиться самой.