З архіву статей про НЛО

Очевидне - неймовірне

Діти Всесвіту

Хто ти,із сузір’я Великої Ведмедиці

 ПРО цих людей    (контакторів) і це явище можна го­ворити безкінечно. І безкінечно — з якоюсь дивовижною любо­в'ю. Принаймні я досі не знала нічого більше захоплюючого. І хоч зараз, розібравшись де в чому і дещо збагнувши, ро­зумом можу заперечити — не­ма в тому нічого надзвичайно­го, бо все пояснюється (чи з точки зору науки, чи науковці на підході до пояснення)... А все одно, щоразу нема-нема, та й застанеш себе на думці: дивовижно!..

Дивовижно, що пальці рук випромінюють енергетику, а ще дивовижніше, що її можна ба­чити. Що фото — своєрідна голограма біополя людини, з якої зроблено знімок. А ос­кільки навіть скалочка голограми несе в собі живу інфор­мацію про ціле, то за фото можна діагностувати й лікува­ти.

Не менш дивовижно, що пе­ред тим, як почати лікування, контактори просять: «Господи, візьми мої руки і через них допоможи цій людині...». І здіймають їх догори. Словом, я вже бачила це на  іконах.

Якось на очі потрапило роз­п'яття Ісуса Христа, внизу, бі­ля ніг його, лежала «палич­ка феї», про яку говорила в матеріалах Надія  Ніколаєва. Їй особисто інформацію про «паличку феї» — діючий кос­мічний приклад зв'язку - дали в «невидимому коледжі». Але задовго до неї таку ж інфор­мацію давали й іншим! І вона, певне, десь зафіксована —ма­буть, в релігійних книгах, які, на жаль, рідкість.

Нещодавно колега дав поди­витись багато ілюстровану кни­гу про іконопис Псковських соборів. Можна було лише ах­нути... Там я побачила... оту «трубу» у вигляді «грамофо­на», про яку часто пишуть у листах люди, здатні до «кос­мічних подорожей» в астральному чи ще якихось планах, але які раніше й поняття не мали, що таке, крім них, ще з кимось траплялося або й трап­ляється... Виходить, оці «тру­би» — тунельно-часові (?) пе­реходи — властивість косміч­ного простору? Виходить, про них можна ніколи й не дізна­тися, якщо намірився все на світі оцінювати лиш з точки зору матеріальних проявів. Але в людині кілька світів і кожен має своє, властиве тіль­ки йому, не лише представни­цтво, а й бачення. І як ми ба­гато втрачаємо, що не розви­ваємо їх у собі.

А побачити, якщо хочете, можна й... ген. І клітину, і найпростішу білкову структу­ру, що складається з кількох клітин і живе в повітрі... І як жаль що більшість із того, що дано дізнатись контакторам, слід просто лишати при собі... Бо одне діло — бачити само­му, інше — сприймати на ві­ру... А ще інше — реагувати за принципом: такого бути не може, бо не може бути ніко­ли, якщо не дано мені. Такі думки виникали під час «пря­мої лінії» 23 січня з Надією Ніколаєвою, не покидали й коли перечитувала пошту, аби використати в газеті.

«Вона — містична! Молись, хрестись і 100 разів читай «От­че наш»... Де ж наукове пояс­нення? Ось така реакція мого організму на цю статтю. Восколович,   м.  Дніпропетровськ».

Що ж, на скільки доскона­лий «організм», на стільки дос­конала й реакція. До речі, «міс­тика» — слово із Заходу. У нас це зветься «Стяжання Святого Духу».

«Стало цікаво жити. У мене багато друзів, почала розказу­вати, що після того, як почи­таю «Діти Всесвіту», сама очи­ма повертаю собі руку, — во­ни мене не зрозуміли. А вас, Надіє,   розуміють?..   Т.   Ясенок».

«Спасибі Надії, відкрила нам таємницю Космосу, показала сьогоднішньому людству (пер­ша!) процес перетворення людської душі й показала відомий їй спосіб виходу в Космос. Ми пишаємось, що серед нас живе така людина, її треба берегти, створити умови, аби міг проя­витися талант і саме явище».

«Я втратила близьку й доро­гу мені людину, була на грані самогубства. Статті «Діти Все­світу» допомогли вистояти. У мене нікого немає, щоб підтри­мали, — лиш Біблія й ті стат­ті. Усе в нашому житті суєта, ловля вітру, пара, котра то з'являється, то щезає. Бере­жіть Надію, друкуйте більше її і про неї статей. Це для нас дуже важливо. Львівська об­ласть.   Раїса    Миколаївна».

«Хочу подякувати тим, хто через вас, Надіє, дав нам мож­ливість   пізнати   інше   життя.  Я кинув пити, палити — і це зі мною зробили «Діти Всесвіту». На всі інші життєві питання теж пробую відповісти по-ново­му,  м. Чернівці, Олег  Волков».

«Заледве смію написали про те, що вразило найбільш за всі мої 29 років. Завдячуючи вам, підходжу до відкриття чи не найбільшої таїни життя. У минулій кармі я, певне, була деревом, бо маю первісну, над­природну любов до людей, тва­рин, рослин, землі, неба, до всіх проявів мого існування. Ми справді чи не єдині у Всесвіті такі, повні емоцій: плачемо, сміємось, любимо, ненавидимо. Цікаво, чому саме ми, слов'яни, стільки пережили за коротке (коротке?) своє буття? Чи не було це хрестом, який ми нес­ли і який ледь не скалічив ос­таточно наші душі? Сьогодні ми на Голгофі. Можливо, я надто примітивно висловлюю те, що знаю... Мама наша, приміром, могла довго розповідати, скажі­мо, про те, що Гагарін живий, лише скалічений. Звідки вона могла 23 роки тому знати про це? Чи не страшно їй було жи­ти? Можете уявити й моє жит­тя: двічі — клінічна смерть, душа покидала тіло, спостерігала його збоку. Я була снови­дою, — дуже короткий час, певно, для «всебічного» розвит­ку. Я знала, що на Місяці є життя, що він поглинає нашу енергетику для паразитів свідо­мості, які його заселяють. Маю до вас особисте прохання: не відкривайте людям усього, що вам дають зрозуміти. Ця інфор­мація не для кожного. Яка ма­са народу кинулась в Космос. А по що? Вони нам намага­ються допомогти, а ми — щоб швендяти туди-сюди? Оксана Палюх, Львів».

«Н. Ніколаева гідно представляє нас, землян, перед високорозвиненими         цивілізаціями.Одержувані нею з Космосу знання ще тільки починають осмислюватися й засвоюватися нами. «Діти Всесвіту» — уні­кальні публікації. Савичев, м. Черкаси».  «Як кажуть, «дочиталася». 9 січня сиділа в своєму робочо­му кабінеті. Надворі було со­нячно, крізь вікно пробився промінь і на одній із стін кабі­нету я побачила сонячний зай­чик, що весело стрибав на сті­ні. Мабуть, хтось із дітей грає­ться дзеркалом, — подумала й виглянула у вікно. Під вікном не було нікого. Може, це від­блиск од мого персня? Почала водити правою рукою супроти стінки. Зайчик рухався інакше.
«Певне, щось із очима», — по­думала й почала водити головою  вгору-вниз. Зайчик відпо­відав мені так само. Перевела погляд на двері — він теж скочив туди. На шафу — він там — кругленький невеличкий. Зазирнула в кабінет донька   — щез. Запитую   словами пісні: «Що це було?». Тепер Місяць бачу не таким,як раніше. Над ним ніби дивний вінець чи сяйво…9 лютого спостерігала захід сонця. Воно ніби робилося все більшим,і мої очі притягували його все ближче,потім на ньому з’явилися ніби кольори веселки           : жовтий, зелений, червоний, синій. Вони мінилися, кружляли по сонцю «тарілкою». Що це за кольори? І ще одно: чому від хво­рого місця людини б є стру­мом, якщо я  навіть не доторкаюсь до тіла? А люди при цьому відчувають то легенькій вітерець, то «мурашки по тілу». то пітливість, то жар. Людям од моїх сеансів добре. Але дехто в селі почав говорити на мене «відьма», а дехто — екстра­сенс. Звідки в мене енергія? Добра вона чи зла? Що зі мною відбулося? Надрукуйте, будь ласка, мій лист у газеті. Може, ще є такі, як я? Ганна Кова­люк, Івано-Франківщина»

«Надійко, не дочитавши твоїх статей, я «пішла»… У нас у роду були чаклуни, мені випало бути « —». Я це знала і чак­лувала, називаючи це експери­ментом. I смакувала свою владу... Мабуть, рік, як поверну­лася до своєї людської сутності — справжньої - земними-дорогами, але лишилась мінусом. У мене донька, вона « -». Я її не любила до сьогодніш­ньої ночі. Я знаю, що народи­лась вона не лише мені в по­рятунок. Вона буде лікарем із світовим ім'ям. Її приваблює стихія,  у  якій   живеш   ти. І ось я «пішла»... Кашель, ре­гіт, позіхання, тіло звивалося, я задихалася, боліла голова. Я «пішла» до Отця. «Йшла» із темряви бо знала лиш дорогу темряви. Після сеансу мені по­казали знак n. Чи правильно я прочитала, не знаю, але нині я «+». У мене величезна воля. Коли з копитами й рогами за спиною — спиною ще відчу­ваю страх, але нині я знаю, що сильніша од нього. Знаю, силу його впливу, але знаю й те, що він не сильніший Бога. Ко­ли я «пішла», вибрала з усіх ікон Михайла Архангела. Але коли були нові двері й питали, хто веде, я відповідала, що йду сама. Усю відповідальність взя­ла на себе. Я віднайшла себе... Коли «пішла», на питання «Хто ти?», чітка відповідь: «Свиня». Я йшла. «Мавпа...». Я йшла... «Людина...». Розумію, не до­сить добре очистила себе. Але я людина. Маленька, несміли­ва, з маленьким біополем. Ба­гато хто працював зі мною, я сама вклала в серце мудрість, доброту, розум, ніжність, лю­бов. Скільки ж зі мною працю­вали, адже сила в мене неймо­вірна, та й людей я не люби­ла! Знаю, що тепер лікувати­му — якась бабуня вві сні сказала. Я заперечую: «Не вмію, мене ніхто не вчив». Во­на: «А тебе й не треба, по­клади в серце блакитний ка­мінь».  Що  це  за блакитний  камінь? Коли я «вийшла» й ого­лосила світу, що я Людина, — над головою було сузір'я Вели­кої Ведмедиці, а в ньому по­дарована мені зірка. Я знаю, що зламала своє попереднє життя, скинула стару шкіру. Я народилась! Мені мало жити — 23 роки. А встигнути хочеть­ся багато. Треба лишити слід... Я — з вами. С. Н., Севасто­поль».

«Що це було? У що може вилитись? Як з цим бути?.». Тисячі листів з такими запи­таннями. Кожному особисто не відповіси.

— Треба все ки­нути й перетворитися на зви­чайнісінького статиста (як ось уже місяць ледь не вся редак­ція після «прямої лінії»). Так що просуваємось далі. Можливо,   багатьом   дещо   прояснить розмова початкуючого контактора Л. Р. О. з Надією Ніколаєвою...

- Я дуже рада, що ви є...

Читала(на жаль,не всі )ваші публікації, вважала, що це прекрасна вигадка журналіста…

- Такого ж не можна вигадати!

- Хочу вам сказати: усе своє життя я прожила з від­чуттям власної неповноціннос­ті. А тут.. Якби я могла роз­шифрувати те, що зі мною із серпня минулого року почало творитися. Щось таке йде... Я не знаю, для чого воно мені. Червоні, білі, голубі, «кардіо­грами», літера Ж на чорному екрані...

- Це дуже гарна літера.

—Цифра 7, буква А, на чорному екрані, біла рука із зо­лотим смолоскипом. Дуже гар­ні ікони. Дуже красиві урив­ки картин. Одного разу в ли­стопаді я сіла й прикрила очі. На чорному екрані з'явилася (причому, горіло світло в хаті, працював телевізор) золота пульсуюча точка. Я питаю:«Хто ти?». З'явилося щось дещо незрозуміле. Кажу: «Не розумію». Зявляеться сонечко. Так малюють у мультиках: кружечок, від нього біжать промінці. Ви казали питати. Питаю: «Для чого я тобі?». Картинка завмирає, складаєть­ся в цятку, та починає пуль­сувати, й до мене на екрані наближається золотий трикут­ник. Потім все застигло, стало цяткою, сховалося. Я не знаю, як усе це пояснити. Мені дуже багато було дано побачити. Навіть таку картинку: жінка, схожа на Божу Матір, дала свічку. Не знаю, то мені ро­бити з тою свічкою. Я питаю: «Хто ти?». А вона мені пока­зує рукою, що мені, мовляв, не треба знати. У неї на руках була дитинка: маленька, золо­тава. І вона правою рукою зробила такий знак: великий палець разом з безіменним. Лівою рукою — жест у прос­тір — і з'явився ніби голубий силует людини. І вона якось випростала руку з-під дитини й почала водити свічкою зни­зу вгору...

- Так, ви хрещена?

- Хрещена.

- У Євангелії (пам'ятаєте?) написано, що настане час, «ко­ли всі наші юнаки будуть яс­новидцями і будуть показува­ти чудеса зцілення та пророцт­ва, а всі наші старці снами натхненні  будуть».   Настає  така епоха контактів Людина починає відчувати біополе Зем­лі, яка є живим організмом, біополе Сонця і Всесвіту. І людина починає вступати з ци­ми полями в контакт. Але для того, щоб їх можна було зрозуміти, вони приходять у знайомих нам образах. І ті об­рази треба вміти розшифрувати. Хочете навчитися розшиф­ровувати — будь ласка, читай­те Євангеліє. Не просто, як художню літературу, а щодня по 15 хвилин. Рівно о 22 го­дині вечора. І починатимете розуміти. Ісус Христос і Діва Марія — вони були екстрасенсами, які  й зараз є  але тільки в своєму часі. Тоді була така символіка, і ви її маєте, вона в ваших генах закладена.

- Спочатку були знаки, абсолютно незрозумілі.. Конструкції цілі…

- Читайте, й почнете розуміти. Придивляйтеся до ікон. На іконах є ці знаки.

- Є, я бачила.

- У церкві є таке розп'яття: Христос на хресті. З металу зроблене, 75 карбованців. На тому розп'ятті «паличка феї» з лівого боку, біля ніг Ісуса. А з правого намальована літера К.  Так що літера Ж—як вам сказати... це ваша недосконалість. Будете вдосконалюватися — «від вас» відвалиться половина отого Ж. Лишиться тільки К».

— Уже була «К».

— Була? Оця літера. К…Ваша божественна монада дала пагінчик. Ваша душа, яка у вас є й яка знаходиться у перикарді, дала пагінчик. Якщо у вас була «К»—дуже доб­ре. За весь час, відколи я публікую статті, лиш одна жінка відгукнулась, що має код з «К».

— А оті всі    «кардіограми» —  що це таке?

- Це синусоїди. Кожна енергія має свій колір і свій спосіб поширення — пульсую­чий. І ви сприймаєте оці пуль­суючі синусоїди. Бачите гра­фічно і в кольорі.

- Я зрозуміла. Дуже часто почав з'являтися... Ісус Христос на розп'ятті. І плаче. Я його спитала: «Чого ти пла­чеш?». Він став повертатися у просторі. Я зрозуміла, що повинна йти за ним, і стала уявляти, що йду. І він мене підвів до такої ото «труби» у вигляді «грамофона». І я піш­ла туди. Коли вийшла з тої «труби», був ніби якийсь ін­ший колір неба. Христос про­довжує плакати. Я питаю: «Чо­го ти плачеш? Де моя плане­та?». Він повертається до мене боком і з нього, із середини, як з манїпури, йде промінь до сузір'я Великої Ведмедиці. До ковша.

- Правильно!

- Усередині ковша я бачу велику зірку. Дуже об'ємну, з чіткими гранями, вона до мене наближається. Це не зір­ка вже, а жінка, яка має кри­ла. І я — це не я, а маленьке крилате створіння. А вона — моя мама. І ми літали.

- Правильно!

— Налетіли якісь темні — над нами літало щось чорне і червоне з якоюсь палицею чорною і бахрома ззаду, відірвало в мене ці крильця, й кинуло  на землю. Це було щось страшне, як я падала  на  ту землю. Це було  впродовж 7  днів —  як детектив.

І  куди  я  впала  — було інше небо.  Ісус  Христос   ніби   дав   у   руки   це розп'яття,  і  показав,  що  була зірка   посеред   ковша   Великої Ведмедиці.  Я питаю:  «Де моя і планета?» — Він ніби відпові­дає: «Її нема».

- Так воно й є...

— І   потім   я   бачила   себе птахом,   який   вилуплюється   з  яєчка.   Травинкою,   яка   проро­стає  з зерна...

— Ваша  божественна   монада почала ділитися, рости. Ваша   душа   була,   скажімо,  два грами... А тепер іде мутоз — ділення клітинки. Вона росте. І ви все це бачите в доступних для вас філософських сим­волах.

- Якийсь ангел щось мені вкладав.  З мене росло щось...

- І що ж виросло — ви не бачили?

- Квітка велика, ніби лі­лея ...

- Це лотос! Я б хотіла з вами зустрітися.

 

                                                                         *  *  *

Торік на Великдень я купи­ла Біблію та ікону. І до мене ввечері прилетіла якась чер­вона куля. Вона не до кімна­ти залетіла, а туди, де штори, де вікно. Я злякалась... Що це могло бути, ви не знаєте?

- Спроба контакту. А ви злякалися... Ніхто ніколи ні­кому   не   нав'язує   свою  волю.

- Червона куля, як м'ячик...

- Значить, не були готові до цього.

- А в кімнаті — ви не знає­те? — може, хто є?

-Може, й є... Треба було вступати   в   контакт   і   питати:«Хто ти?». Якщо погане — перехрестись і його перехрес­ти. Воно й піде з хати. А як­що добре – обов’язково дасть знати, хто воно й що. І пи­тайте: чи до хорошого, чи до наданого.

— От я з вами розмовляю, а мене прямо пече, жаром...

— Це від того,- що в мене дуже багато теплої енергії, я вам її передаю, ви її від­чуваєте як жар.

- Ви казали про астральний код. що вісім — це смерть. А от   у  мене  тре   вісімки...

- Ну. й що? Це просто оз­начає, що людина смертна, не зможе ввійти в розряд святих. Усі можуть бути святими?

— Коли людина вмирає, все піднімається наверх. А якщо, приміром, я вмерла в молодо­му віці, у мене двоє дітей —
я повинна там думати про них, страждати?

— Кали ви живете тут, то й любов відчуваєте на біологіч­ному рівні. А коли людина помирає, то вмирає вся ця мате­рія.  Залишається крихітка ва­гою од двох  до шести грамів, яка живе у вашому серці. То оця душа вас покидає. І не обов'язково, якщо ви любите своїх дітей, то й ваша душа їх любить. Я знала одного ду­же гарного поета, у вірші якого колись по молодості була за­кохана. Вій такий був гарний, порядний чоловік, всіх людей любив. Загинув в автокатастрофі. І я «ходила» подивитись, що він «там» робить. «Там» він ні­кого не впізнає, шарахається, усіх людей боїться. Виходить, людиною він був хорошою, але душа в нього була нерозвину­та. Незважаючи на вірші. І невідомо ще, якщо помре ва­ша сила, то чи любить іще ва­ша душа ваших Дітей, йдеться про зовсім інші речі, на відміну од того, що ви розуміє­те...

 

                                                                  *     *     *

- Надіє Іванівно, ви ясно­видиця?

- Що значить?..

- Чи передбачаєте майбут­нє? ..   Ну,  країни...

- У кожного своє призна­чення. У мене — говорити про космічну сутність людини, здо­ров'я. Я бачу все, що в лю­дині робиться. А що в країні? Людина влаштована так само, як і земля. І коли людина го­ворить, що буде землетрус, то я, беручи її фотографію чи публікацію, бачу, що в цієї людини хворіє права нирка. А так, якщо людина передчуває неприємності, я можу сказати: не роби цього і не буде ніякої біди. Як правило, люди дуже не вірять... А ті, хто вірить — бувають випадки, уникають то­го, що  на  роду  написано.

- А кому вірити з тих, що розповідають про Космос, про Землю?

— Якось хворий бідкається: «Мене перевірив екстрасенс, сказав, що в грудях пухлина». А то просто була така люди­на: аби пацієнтка злякалась, бігла лікуватися, аби гроші з неї викачати... Якщо в люди­ни щось болить, те ж саме по­каже і комп'ютер. Скажімо, ультразвукове обстеження. Тре­ба вірити тільки тому, що підтверджується. Якщо я, припустимо, говорю те, що потім підтверджується науковою ді­агностикою, то мені можна ві­рити.

- Це щодо людини.  А  щодо Всесвіту? Де докази?

— Це вже ваша справа. Ме­ні моя «система» не передба­чає ніяких катаклізмів. Я за­писую щоденник і давала його на комп'ютер. Робили аналіз— можу я, приміром, таке при­думати чи ні. Науковці дали відповідь, що іде розповідь мо­вою комп'ютера. Мене переві­ряла уфологічна комісія. І те,що я пишу, — часом не те, що повторити, а й зрозуміти не можу. Просто пишу, а тоді си­димо годинами й розглядаємо, вчитуємося і вдумуємося в те що написали. Хочете — вірте, хочете — не вірте.

                                                                           *     *     *

— У кожної людини є якесь призначення, своє місце. Я не знайшла — опинилась в без­виході. Коли спробувала щось змінити, стати потрібною й ко­рисною, виявилося, кожен хо­роший намір повертається мені на шкоду. У тридцять років здоров'я остаточно підірване, я відійшла од друзів, знайо­мих. Зверталася до лікарів, екстрасенсів, вони знімали нав­рочення, пристріт. Але нічого не допомогло. Зверталася до Бога, але його не відчуваю. Не вірю, що мені хто допомо­же. Таке життя мені не по­трібне.

- Важко вам щось відпо­вісти. У кожної людини є своя доля. Може, у вас в душі така карма, що вам уготовано так жити, і тоді ніхто не допомо­же. Просто треба нести свій хрест, як кажуть, з гідністю.

- А раптом я просто щось не те  роблю?  Розумієте?

- От я: жила стільки часу, мучилась і страждала, як усі люди. Але знала, що якщо те­бе доля веде так, то навіщось це потрібно. Мені здається, вибратися з того, що тобі дано, що з тобою трапляється, неможли­во. Якщо ви хрещена, віруюча, ходите до церкви — довіртесь долі. Богу.. І вони вас обо­в'язково виведуть, куди слід, а не куди ви собі вигадали. Наша поширена помилка в то­му, що ми, відколи народилися, рвемося кудись і хочемо чогось, що нам не властиве. Треба розібратися в собі і йти туди, куди тебе веде серце. Тоді буде все ясно.

- А мені можна вийти на контакт, щоб дізнатися, чи це доля, чи помилка?

- Люди, яким судилося вийти на контакт,         - прочитали публікації й виходять. А якщо ні — то це не ваше. По­чекайте. Чесно виконуйте свої житейські обов'язки, спокійно живіть і особливо ні про що таке не думайте...

                                                                           *   *   *

—   Чи правда, що життя лю­дини запрограмоване?

—   Так. Головні віхи. Народ­ження, смерть. Решту вже ми самі будуємо.

—   А вчинки, думки — за­програмовані?

—   Ні, все те, що ми робимо — не для біомаси, а для ду­ші. Все одно біомаса наша по­мре. А ми робимо якісь кро­ки, щоб душу або загубити, або врятувати. Врятувати — вивести на такий рівень, щоб коли біомаса помре, то душа змогла відокремитись, покину­ти Землю і десь в астраль­них світах жити. Покажіть ме­ні бодай одну людину, яка ста­да безсмертною і прожила 20 мільйонів років ... Тобто  кінець (смерть біомаси) наш передбачений. А решта залежить от нас.

—    Якщо людина має гріхи, не спокутувала їх... Що, ду­ша вмирає?

— У Євангелії написано так: у  Бога всі люди добрі.  Виходить,  добрий   і вбивця?

—    Виходить,  що  так...

—    Коли людина живе — має енергію. Коли вмирає біомаса, — її енергія однак забирає­ться, і йде на якісь справи. А  якщо ви зробили дуже багато доброго, ваша енергія дуже чиста і світла, потужна, то вас, може, заберуть кудись там і ви будете навчати когось там або ще щось. А якщо ваша і енергія брудна, то буде слугувати, скажімо, десь пальним. Тобто, вона теж не буде без діла, але це вже зовсім інше.

—  А якщо не було можливості усвідомити це, то що?

—  Одне  діло,   якщо   до   33 років   поклав   собі   себе   вдос­коналити.  А  якщо вам  98 років?   Чим     раніше      починаєш  вдосконалюватися, тим більше шансів потрапити в інший ви­мір. Є такі, скажімо, виміри, де  наші 72 роки — їхній один день. Для   них   ми   щось  на   зразок  метелика - одноденки. А якщо ваша  отака  несформоване душа   потрапить туди  і  лежати­ме  там  під бороною  камінчиком 1000     років і страждати­ме?   Я,   наприклад,   намагаюся  щось  таке  з  собою      робити, щоб мати більш достойну перспективу.

 

                                                                          *  *  *

- Скажіть, будь ласка, ви Голос звідтіля - дуже добре чуєте?

- Спочатку Голос чується дуже й дуже сильно. А в міру  того, як людина вдосконалює­ться, він переходить у серце, І зовсім зникає. З часом. Голо­су, як такого, немає. Я зразу була   злякалася,   думала   все закінчується. Але мені гово­рили: «Знання більші од ба­чення». Якщо мені щось тре­ба — я включаюся й дізнаюсь. Але я знаю, куди я включаю­ся. Мені вкладається думка. Лиш в якихось складних си­туаціях, коли в мене, як ка­жуть, нуль знань, тоді вклю­чається Голос і диктує. Такий монотонний, роботронний — голос машини.

—      Чи прилетять до двотисячного року інопланетяни?

—      А ви знаєте, що вони, власне,  нас не покидають?

—      А коли буде кінець світу?

—   Якоїсь глобальної ката­строфи не передбачається. Я питала, коли це буде, бо в ме­не діти. Сказали: не бійся, че­рез шість мільйонів років, не менше. Я не знаю, наскільки достовірна ця інформація. Ме­ні казали: буде щось міняти­ся на Землі, але нічого не бій­ся. Розумієте, ми ж питаємо те, що цікавить нас як людей,а не — інші світи. А вони від­повідають за цивілізацію. Як­що десь щось на якихось  територіях,відбуватиметься, то цивілізація все одно існувати­ме. Наша помилка в тому, що ми турбуємося лиш за себе: вціліємо ми, німці, татари?...

Мабуть,   на  сьогодні  досить.

Прохання до наших читачів. Не просіть адреси Надії Ніколаєвої. Вона така ж людина, як і ми. Зв'язок з нею - че­рез редакцію.

Галина КРИВЕНКО.

"Молодь Украіни" 13 березня 1990 року.