З архіву статей про НЛО

«Всесвіт»№11

Загадки стародавньої науки

ne_persi2

 

Вступ

 Автора цієї  книги, де  згадуються думки багатьох мислителів стародавнього світу і сучасності,  можна  порівняти  з  диригентом великого оркестру, музикантами якого виступають  письменники-класики,  жерці  Стародавнього Єгипту, Вавілонії, Індії та Мексіки, філософи античної  Греції і Стародавнього Китаю, вчені середньовіччя і, нарешті, представники новітньої науки. Тема композиції, що звучатиме  тут — походження  Знання,  його періодичні злети і падіння на шляху  історії.  Мета твору — довести  зацікавленій  публіці, що  вже  в давнину  людство  користувалось багатьма відомостями, які ми вважаємо надбанням сучасної науки; що технічні можливості стародавніх цивілізацій, і навіть доісторичного суспільства, були  значнішими,  ніж це уявляє переважна більшість наших сучасників; що деякі прогресивні ідеї давнього людства у галузі науки і технології походять з невідомого  зовнішнього джерела. Коротше  кажучи — всебічно обґрунтувати думку про те, що наша  цивілізація, так би мовити, доросліша, ніж це вважалося досі. Завдяки науці, зокрема зусиллям  таких  мислителів, як Джордано Бруно,  Галілей  та  Дарвін,  котрі  відверто заперечували погляди своїх обмежених сучасників  і доводили, що світ більший і старіший, ніж вважалося, уявлення  про вік і розміри Всесвіту за  останні  чотири  століття істотно змінились.  Двісті  років тому  французький натураліст Бюффон зробив спробу визначити вік Землі. За його підрахунками, наша планета остигла 35 тисяч  років  тому, а життя на ній з’явилося лише через наступні  20 тисяч. Ця хронологія  істотно відрізнялась  від поглядів напередодні епохи вступу на престол королеви Вікторії (1837 рік), згідно з якими Землю й  людину  було  створено в 4004  році до н. є.  Геологія  і  дарвінізм  зруйнували це середньовічне уявлення,  і через чверть віку лорд Кельвін вже  обчислив,  що  вік  Землі дорівнює 10 мільйонам років. За розрахунками сучасної науки, земна кора існує 3,3 мільярда років, а сама наша планета — 4,6 мільярда. Отже, за якихось два століття вік земної кори  збільшився  з  З-х  тисяч до 3-х мільярдів 300 мільйонів років!

Кілька десятиріч  тому вважалося, що вік людства  дорівнює 600 тисячам років. Нові відкриття  у  Південній  та Східній  Африці збільшили  життєвий шлях  гомо сапіенс до 2 мільйонів. Знайдені не так давно чікагським антропологом Ф. Клерком Хауеллом на  півдні Ефіопії зуби й щелепи антропоїдів у 1969 році підтвердили ці  дані[1]. Тенденція  поступового пересування дати початку цивілізації в глиб віків характерна також для історії. Адже до Шлімана  жоден  європейський  вчений не наважувався припустити, що Троя була відома вже за 2800 років до н. е. Жоден історик до розкопок  Еванса  на Кріті не  мав  уяви про існування  на цьому острові культури за два з половиною тисячоліття до нашої ери. Сорок років тому жоден вчений не уявляв  високо розвинутої цивілізації в долині Інду, що була сучасницею ранніх династій володарів  Єгипту — фараонів.  А  чи  багато  вчених чверть століття тому знало або хоч  здогадувалось про чотирьохтисячолітню історію цивілізацій Центральної Америки? Тим часом руїни міста Цібільчатун на  Юкатані — мовчазні  свідки цього. Як бачимо, ймовірність значно  більш ранньої, ніж прийнято вважати, появи гомо сапіенс, а  також  земної цивілізації, досить переконлива. Промовисто  засвідчують численні історичні дані, зібрані в книзі,  і наявність стародавньої науки. Виникає,  однак,  питання — хто ж був учителем древніх єгиптян, вавілонян, греків, од яких ми,  у свою чергу, отримали   через  арабів  скарбницю знань?

Оточені  дивами  сучасної   технології та науки, ми забуваємо про людей минулих епох, яким  багато чим завдячуємо.  Забуваємо, що цивілізованою людина  стає лише тоді,  коли, живучи  турботами сьогодення, замислюється водночас  і  про день прийдешній. Примати виділилися з тваринного світу завдяки перевагам свого розвинутого мозку і випростаному положенню  тіла.  Вони  стали  справжніми людьми, коли навчилися абстрактно мислити і  створили  релігію,  математику,  мистецтво й  музику.   Найголовнішим критерієм   розвитку людини є її здатність існувати в світі ідеального — оцінювати  прекрасне,  відрізняти  істинне від помилкового,  створювати абстракції. Доки  людина  не  досягла  цього стану, вона лишалась  тільки  з’єднувальною ланкою  між  чотириногими  й  двоногими.  Наука, емпіричне сприйняття навколишнього світу  і філософія, здатна формувати узагальнення, допомогли людині отримати чіткіше уявлення  про  Всесвіт.  Історія  цивілізації є історією  проникнення людини в духовний світ.  Видатний  американіст Вільям Прескотт сказав: «Нація може піти в небуття, залишивши тільки  пам’ять  про своє  існування, але наука, нею створена, і  надалі житиме».

Чи доводилось вам, читачу, як і автору цієї книги, обходити піраміди в Гізі, що приголомшують гігантськими розмірами кам’яних блоків  і   винятковою  припасованістю  їх  між собою? Або  стояти  в місті  Мехіко  перед зображенням Кецалькоатля, що летить у крилатому кораблі, і дивуватися цьому доісторичному   прообразові авіації?  Чи бачили  ви в Тихому океані каное зі стабілізаторами і чи захоплювались брунатношкірими остров’янами, котрі  мандрували  в  таких  човнах  по океанських просторах тисячі років тому? Чи звертали увагу, блукаючи серед руїн мертвого міста Помпеї,  на цеглу  з гравієм, що нагадує сучасний бетон, яку створили римські раби?  Чи відвідували храм всередині колосального бронзового Будди   в  японському місті  Камакурі  і чи  вражало вас мистецтво японських металургів, що жили сім  століть тому? Чи ходили ви навколо мегалітів Стоунхенджу, намагаючись розгадати загадку — як змогли одягнуті  в  шкури люди спроектувати і  спорудити цей  кам’яний комп’ютер?  Якщо — ні, то, можливо, вам буде цікаво разом з  автором  у цій  мандрівці по країні минулого оглянути її  визначні пам’ятки. Адже в книзі йдеться про реальних людей, конкретні місця і події. Більш того — в ній мова і про те,  що захоплювало думку наших далеких предків.

Дуже ймовірно,  що триста-чотириста років тому наука не започаткувалась, а була повторно відкрита. Принаймні витоки її ми  бачимо у Вавілонії, Стародавніх Індії, Єгипті, Греції та Китаї. «Старі прилади винаходять знову, старі експерименти    повторюють» — зауважував свого  часу Александр Грехем  Белл, винахідник телефону.

Отже, в книзі мова йтиме про пеніцилін до Флемінга, літаки до братів Райт, спостереження  за супутниками  Юпітера  до  Галілея, мандрівки на Місяць до експедицій «Аполлона»,  про  атомну  енергію за століття  до Резерфорда, електричні батареї до  Вольти, про комп’ютери до Вінера, про науку до Ери Науки. Звичайно,  фрагментарний  звіт  про пригоди стародавньої людини  в сфері науки не є історією науки. Але цей нарис відкриває історичні  факти  неабиякого  пізнавального значення, примушує  замислитись над причинами появи у древніх цивілізацій  своєрідних науки  і техніки,  врешті-решт активізує уяву читача,  можливо,  не менше,  ніж наукова фантастика.

ДНІ І НОЧІ ЗНАННЯ

Світ має прямокутну форму і простягається від  Іберії (Іспанія) до Індії, і  від Африки до Скіфії. Чотири його сторони утворені  високими горами, на які спирається небесне склепіння.  Земля  нагадує велетенську скриню, на плескатій поверхні  якої розміщено всі відомі людині моря і країни. Небо — віко цієї скрині, а гори — її стіни. Таку дитячу уяву про Землю наводить  Козьма  Індикоплевст,  вчений  VI століття, у своїй книзі «Християнська топографія». Але ще за тисячу років до нього існували значно точніші  уявлення про  форму  Землі.  Скажімо, Піфагор (VI століття до н. е.) навчав у своїй школі в Кротоні, що Земля — кулястої форми. Арістарх Самоський (III століття до н. е.)  висловлював думку про те, що вона обертається навколо Сонця.  Бібліотекар з Александрії Ератосфен (III столггтя до н. е.) обчислив окружність нашої планети.

Ще  в  минулому столітті  на Заході серед вчених  та духівництва  панувала думка, що Земля існує лише кілька тисяч років. Однак у  древніх книгах брахманів  визначено так званий День Брахми, тобто вік нашої планети, який  дорівнює  4320  мільйонам  років. Ця цифра близька до новітніх наукових даних про вік Землі, а  саме — 4600  мільйонів  років.

Можна сказати, що у Знання є свої Дні і Ночі, або ж — хвилі прогресу, які періодично підносять його упродовж всієї історії людства.  Ця періодичність зумовлена змінами в ідеології,  економічних  та  політичних   системах, впливом видатних  мислителів.  У 1600 році  домініканський чернець Джордано Бруно був живцем спалений на римській площі Квітів як єретик. В одній зі своїх книг він стверджував, що  в космосі  існує незліченна кількість  сонць,  навколо  яких  обертається величезна кількість планет. Значна частина цих світів, зауважував Бруно, може бути населеною. Тим часом слід відзначити, що блискуча ідея великого  італійця існувала за 2000 років до  нього, оскільки давньогрецькі філософи теж  вірили, що космос ховає в собі велику кількість населених світів. Анаксімен, приміром,  говорив  розчарованому  Александру Македонському, що він завоював лише одну Землю, а в космосі подібних земель багато.  Схожих поглядів дотримувались і Анаксагор (V століття до н. е.) і Метродор (III століття до н.  е.).

До  Декарта і  Лейбніца   в європейській математиці  не існувало  поняття «мільйон».  А  древні індуси й вавилоняни користувались ним, коли йшлося  про астрономічно великі величини. У єгиптян, до речі, мільйон позначався зображенням здивованої людини з піднятими руками. Що стосується  Індії, то  вона, зокрема, подарувала світовій  науці ще  одне вартісне відкриття, яке називається... поняттям про нуль.

Середньовічні  міста Франції,  Німеччини, Англії та інших країн будувалися стихійно, без будь-якого плану. Вулиці були вузькі, безладні не мали  стічної системи. Внаслідок  антисанітарних  умов епідемії часом  спустошували ці перенаселені скупчення людей. Проте міста Мохенджо-Даро   й  Хараппа  (на  території сучасного Пакистану) за 2500  років до н. е, були так  само ретельно сплановані, як нинішні Париж   чи  Вашінгтон.  Тут   діяли   водогін, каналізація,  було  запроваджено   збирання сміття. Окрім  існування громадських лазень, в багатьох будинках були також власні ванни.  Принагідно зауважимо, що в  Європі й Америці подібний комфорт ще наприкінці минулого століття вважався розкішшю.

До другої половини XVI століття європейці не знали ложок і виделок — під час обіду вони користувалися лише ножем і пальцями. А населення Центральної Америки їло з ложок та виделок за тисячу років до появи там Кортеса.  Стародавнім єгиптянам ложки були відомі ще раніше — за 3000 років до н. е. Ця історична деталь  чіткіше окреслює ретроспективу  земної  цивілізації,   причому   не  на   користь європейців.

Коли  конкістадори вдерлись у  Мексіку, ацтеки жили буквально в золотому віці. Їхній вождь  Монтесума дійсно ходив  по золоту, оскільки  з цього  коштовного  металу  були зроблені, зокрема, підошви його сандалій. Був золотий  вік   і в  країні  інків — коли  там з’явились іспанці, храми Пачакамаку поблизу Ліми скріплювалися золотими цвяхами вагою до тонни кожний. У часи Пісарро в  Перу був срібний  вік — його воїни підковували своїх коней сріблом. Яскравим доказом невситимої жадоби  золота, характерної для експедицій до Нового Світу, можуть бути дані про золоті запаси європейських країн у 1492 році,  коли Колумб готувався до своєї першої подорожі.  Загальна кількість золота на той час в Європі становила 90  тонн. Внаслідок  пограбування імперій Мексіки й Перу золоті запаси Європи всього за сто років зросли у вісім разів!

Може постати питання — а чи не  існувало золотого віку і в науці? І чи не прагнули жерці Перу, Мексіки,  Індії, Єгипту, Вавілонії, Китаю та  філософи Стародавньої  Греції  зберегти його в пам’яті поколінь?

Наша  наука,  як  уже   мовилось, лише повторно відкрила і вдосконалила старі  ідеї.  Вона неодноразово отримувала  підтвердження того, що  світ набагато більший і давніший, ніж вважалося лише за кілька поколінь перед тим. Протягом останніх 150 років просторово-часові  межі Всесвіту  відчутно  розсунулись.  Стало також ясно, що наука часом отримувала дані,  які не   відповідали  її  теоретичним і технічним можливостям.  Тобто знання  з’являлися  начебто  нізвідки,  Яким чином, це пояснити?

Найбільша трудність полягає  в тому, що історикам науки дуже бракує  даних. Адже скільки  втрачено відомостей  у  вогні пожеж, які знищували  або ж  істотно  зменшували бібліотечні скарби. Ось лише короткий перелік неоціненних втрат.

У VI  столітті до н.  е. загинула знаменита колекція книг Пісістрата в Афінах.  Якимось чудом збереглись, щоправда, поеми Гомера, відредаговані  провідними  давньогрецькими літераторами. Повністю було знищено зібрання папірусів, що належали бібліотеці храму Пта в Мемфісі. Така ж доля спіткала бібліотеку в  Пергамі  (Мала  Азія),  де   зберігалося 200 000 томів. У 146 році до н. е. в Карфагені, знищеному  римлянами, загинула бібліотека, яка, за свідченням сучасників, мала  у своєму розпорядженні півмільйона томів. Але чи не найбільшим  лихом  для історії  науки було спалення  бібліотеки  в Александрії  під  час єгипетського походу Юлія Цезаря, коли в огні зникло 700 000 безцінних сувоїв. У тому числі повний  авторський  каталог  у   120  томах з короткою  біографією кожного автора.  Александрійська бібліотека була водночас університетом  і дослідним  інститутом.  Цей університет мав факультети медицини, математики,  астрономії,  літератури  та інші.  При цьому учбовому закладі діяли хімічна лабораторія, астрономічна обсерваторія, анатомічний  театр,  ботанічний  і  зоологічний сади.  Багатющі надбання тогочасної науки  опановувало 14 тисяч студентів.

На совісті римських загарбників  також загибель  тисяч  сувоїв, що  зберігались у друїдській школі Бібрактіс  на території сучасного міста Отон у Франції. Тут було втрачено для науки багато цінних трактатів з філософії, медицини, астрономії та інших  наук.

Не кращою була доля бібліотек і в  Азії. Так, за наказом імператора Цінь-шіхуанді величезну  кількість книг  було  спалено  з Китаї у 213 році до н. е. Іншим  запеклим ворогом культури був Лев Ізавр, який спалив, у  VII столітті н. е.  в Константинополі 300 тисяч книг.

А  кількість  книг,  спалених  в  епоху  середньовіччя на вогнищах інквізиції, взагалі не піддасться підрахунку.

Внаслідок цих колосальних втрат у нашому розпорядженні лишилися  подекуди тільки безсистемні уривки, випадкові сторінки  і мізерні за обсягом повідомлення. Наша далека минувшина являє  собою вакуум, заповнений випадковими табличками, пергаментами, статуями, малюнками, які не дозволяють відтворити цілісну картину історії. Випадки загибелі неповторних документів траплялися і в сучасній історії. Так, під час пожежі в гаремі одного із  султанів  Оттоманської  імперії  молодий секретар французького посольства, проходячи поблизу, помітив,  що натовп грабіжників тягне з палаючого палацу  вази, завіси, інші речі. Серед них він раптом помітив чоловіка з товстим томом «Історії Риму» Тіта Лівія, що багато століть вважалась втраченою. Зупинивши турка,  він  запропонував йому добрячу суму за книгу. На  жаль, при собі у книголюба грошей не вистачало і він запропонував турку піти  з ним  на квартиру  по  решту. Турок погодився, але продавця і покупця несподівано  розділив  натовп,  і вони  загубили одне одного. Таким чином рідкісний твір знову зник хтозна-куди.

Слід, правда, відзначити і те,  що інколи несподівані відкриття  заповнюють прогалини стародавньої історії. 150 років  тому, приміром, великий французький єгиптолог Шампольйон відвідав Турінський музей. Проходячи в  запаснику  повз ящик із шматочками папірусу, вчений  поцікавився,  що  то  таке.  «Непотрібний  мотлох»,— відповів  ученому служитель. Шампольйона, однак, ця відповідь не задовольнила. Він почав складати шматочки папірусу, як частини розрізної  картинки-загадки.  І цей «мотлох» виявився одкровенням,  точніше — єдиним  уцілілим  списком єгипетських  династій з  іменами  фараонів і датами  їхнього правління!

Сенсаційною виявилась і знахідка рукописів поблизу Мертвого моря, яка підтвердила той факт,  що ця найдавніша  версія  Біблії (II століття  до  н. е.) добре  узгоджується з її Мазоретським текстом (X  століття н. е.). Як з історичної, так  і з  релігійної точки  зору, виявлені  рукописи  були  винятково  цінною знахідкою. До  речі,  честь  цього важливого археологічного відкриття належить молодому пастуху-бедуїну, який, шукаючи одного чудового дня козу, що  заблукала, натрапив на печеру, де й містились глечики з рукописами.  У  1549 році  молодий  і  надто  старанний чернець  Дієго де Ланда відшукав  у  Мексіці велику бібліотеку  кодексів майя. «Ми спалили їх, бо  там не було нічого, опріч  забобонів і підступів диявола»,— писав він. Хоча звідки йому було знати, про що йшлося в тих книгах?  Адже  ще й  сьогодні три  чудом віднайдені рукописи  древніх  майя,  над якими сушать голови видатні філологи, озброєні  електронно-обчислювальною технікою, поки що остаточно  не розшифровані.  На схилі  віку, вже ставши  єпископом, де  Ланда  врешті-решт усвідомив ціну свого варварського вчинку. Він кинувся розшукувати рукописи древніх майя, але — безрезультатно. Існує   легенда,  що 52 золоті таблички, які зберігалися  в храмі і містили  в собі історію Центральної Америки, були  надійно сховані ацтекськими жерцями раніше, ніж зажерливі конкістадори дісталися до Теночтітлана. Щоправда, Дієго  де Ланда написав  твір  про майя,  але його  спроби розгадати  їхні  ієрогліфи  так  і  не  мали щонайменшого успіху.

Якби хтось через сотню років після видання у  1565  році «Першої нової хроніки  і божественного  правління»  Феліпе  Хуамана Пома де  Айяли  замовив її  у Мадрідській бібліотеці, бібліотекар, напевно, був би вкрай здивований. Адже на той час вже не  тільки він, а навіть  жоден  учений у світі  не  мали ані найменшої уяви  про цю історію інків. Кілька століть доля рукопису була невідома,  і тільки в 1908 році він був  несподівано виявлений у Королівській бібліотеці Копенгагена. Вперше його було опубліковано в 1927 році, а нині він вважається таким же надійним джерелом, як твори Гарсільясо де ла Веги або  Педро де Сієса де Леона. Так  склалася історія  лише однієї  колись  втраченої  книги. Але  скільки інших творів може непомітно лежати в  найнесподіваніших місцях! Постає питання: чи маємо ми  право, поки не віднайдено ці документи минулих  епох, використовувати як  історичні джерела відомі  нині священні тексти, твори класичної літератури  і  міфи? Поза  всяким сумнівом — надзвичайно обережно;   трохи далі це буде підтверджено цікавими епізодами   із  стародавньої   історії. Міфологія   і фольклор є тими «викопними думками», що відображують  історію зниклих  культур  за допомогою  символів   і  алегорій.  Відокремлюючи фантазію від фактів, можна отримати  розумну,  коректну  картину  минулих подій, народів і  місць, позбавлену  атрибутів легендарності.

Місто Ур, згадуване в Біблії як місце, звідки прийшов  Авраам, не отримало  ніякої  ні географічної, ні історичної прив’язки жодним з тлумачів XIX століття. Втім, до останнього часу переважна більшість істориків взагалі не вважала Біблію серйозним джерелом історичних даних. І лише після того, як сер Леонард Вуллі відкрив стародавнє місто Ур у Месопотамії, ситуація змінилась.

Сто років тому жоден  вчений не  вважав «Іліаду»  чи «Одіссею» Гомера історичними творами. Але  Генріх  Шліман повірив  у  це і  відкрив легендарне  місто Трою.  Потім він проплив шляхом повернення Одіссея додому і розкопав гробниці Мікен, шукаючи здобич, награбовану греками  в Трої. Він  прочитав у Гомера в «Іліаді» опис прикрашеної  голубами  чаші, якою користувався Одіссей.  І в глибокому   розколі — де   вона   пролежала 3600 років! — усе-таки знайшов її.

Отже,  легенди, мабуть, слід сприймати як фантастичні описи реальних подій. Так, легенда про богиню Деметру, котру, як правило, зображують із  серпом і снопом  пшениці, очевидно, відбиває процес проникнення пшениці в Грецію, де раніше вирощувались тільки боби, мак та жолуді. Богиня навчила  Триптолемуса мистецтва агрокультури, а потім подорожувала  по Греції,  навчаючи людей,  як слід вирощувати пшеницю і пекти з неї хліб.

Міф   про  народження  Зевса  на  Кріті відбиває крітське походження давньогрецької культури. Цікаво зазначити, що, за  винятком кількох легенд, самі греки нічого не знали про розвинуту  мінойську  цивілізацію  на Кріті, котра передувала  їх  власній. Але, як уже мовилось,  фольклор  у  вигляді   химерних легенд зберігає історію. До 1952 року,  коли Майкл Вентріс розшифрував крітське  лінійне письмо «Б», ніхто ніколи не сприймав цей міф про Зевса  всерйоз.

У своїх «Діалогах» Платон згадує архаїчну форму грецької мови. Природно, що його сучасники  ніколи  не чули про  цей  забутий діалект.  Проте пізніше, в XIX столітті, було знайдено старий  сувій,  що, як  з’ясувалося після його розшифровки у 50-х роках, був написаний  до класичною  грецькою  мовою.  Отже, маємо ще один приклад  того, що не слід брати під сумнів твердження античних письменників або легенд, не маючи переконливого їх спростування.

У діалозі «Кріпи» Платон наводить розповідь  Солона,  якому жерці  Саїса в  Єгипті розповідали в 550 році до н. е., що 9000 років тому Грецію вкривав родючий грунт. «У порівнянні з тим, що було раніше, тепер це — лише крихітні острівці, які можна назвати кістками виснаженого тіла. Всі найщедріші і найпухкіші землі  пропали»,— стверджували  єгипетські мудреці. Сьогодні ці відомості здобули наукове  підтвердження, оскільки встановлено, що ґрунти Греції дійсно були родючими  кілька тисячоліть  тому. В ті давні часи  Сахара була степом із  щедрою  рослинністю. Це — один з прикладів  кліматичних змін,  що  сталися в басейні Середземномор’я. Але  звідки могли знати  Платон,  Солон чи жерці  Саїса  про ерозію грунтів у Греції в ті далекі часи, якби єгипетські  жерці не вели ретельних записів протягом 10 тисячоліть?

Описуючи крайню північ  Скіфії, Плутарх (І століття до н. е.) оповідає про ніч, яка триває в цих районах шість місяців (та  ще й супроводжується частими снігопадами), і зауважує, що  це «зовсім неймовірно». Тим часом його опис арктичної зими  цілком точний. Плутарх також описує похід фінікійського флоту, що перебував на службі  у фараона Нехо.  Кораблі вийшли з Червоного  моря в Індійський океан, обігнули Африку  біля  мису  Доброї   Надії і дійшли до Гібралтару. Подорож тривала два роки.  «Ці  люди  запевняють,— пише  Плутарх,— у що я  не вірю,  хоч дехто й вірить їм,— що коли  вони пливли на захід біля південного краю Африки, сонце  було від них праворуч,  тобто  у   північному   напрямку».  Ніхто із стародавніх греків не міг  повірити, що сонце  може знаходитись  у  північній частині неба. Критичне ставлення Плутарха до  того, що  він описує, тільки збільшує довіру до його творів.  Зрештою, все  так  і є — в  межах Південної Африки сонце дійсно  знаходиться у північній  частині небосхилу.

В творі Птоломея «Альмагест»  наведено всі географічні дані, що були відомі у II столітті н. е. Астроном описує Екваторіальну Африку, Верхній Ніл і пасма гір в серці  континенту.  Отже, цей  вчений  античної доби знав про Африку більше,  ніж  його європейські колеги в першій половині XIX століття. Коли під час дослідження Центральної Африки в минулому  столітті були відкриті  засніжені   гори і повідомлення про це дійшло до Королівського  Географічного  товариства   в Лондоні, шановні члени товариства сприйняли  його як жарт. Сніг на екваторі? Якась нісенітниця. Але скептицизм — небезпечна зброя: в минулому багато хто з  надміру  скептичних  вчених дискредитував себе через поспішні висновки або  відсутність   уяви.  Описуючи  можливі причини повеней Нілу, Геродот (V століття до н. е.) наводить  кілька гіпотез,  що існували в його часи. Одна з найпоширеніших тоді була, на  думку  історика,  неможлива,  тому  що твердила: «Води  Нілу беруть  свій  початок з талих снігів».  Ось вам ще  одне свідчення зигзагів Знання на діаграмі світового прогресу.

Неважко довести перевагу  давньогрецької думки над схоластичною філософією середніх віків. Народжена  у  давні часи, занедбана в середньовіччі, наука була  знову  відкрита арабами,  відновлена в епоху  Відродження і  розвинута  вченими сучасної  доби.  Але задовго до  цього існували також припливи й відпливи прогресу культури. Так, зображення  зубрів, коней, оленів  та інших тварин на стінах печер Альтаміра,  Ляско, Рібадаселла є шедеврами не  лише  доісторичного, але й будь-якого періоду мистецтва. Стародавні єгиптяни, вавілоняни  й греки робили зображення стилізованих  биків.  А бізони та коні Альтаміри і Ляско мають такий вигляд, наче їх малювали Леонардо да Вінчі  або   Пікассо.  В печерах також виявлено начерки  й пробні малюнки, що засвідчує  існування  художніх шкіл 15 тисячоліть тому. Наскельні зображення  Кро-Маньйону  більш  як на  10 000 років старіші  за мистецтво стародавніх цивілізацій.  Це  як рух хвилі, що досягає піку на діаграмі цивілізації, а потім іде вниз.

350 років тому великий німецький астроном Йоганн  Кеплер точно визначив  причину припливів у океанах  — дія тяжіння Місяця. Ученого зразу ж почали переслідувати. Однак про тяжіння, яким  природний  супутник нашої планети впливає на земні океани, говорили ще у II столітті до  н. е.  вавилонський астроном Селевк  і Посідоній  (135—50 рр. до н. е.), котрий дійшов того ж висновку.  Давньоіндійський   астрономічний   текст «Сур’я  Сіддганта»  повідомляє, що  Земля це — «куля в Космосі». В книзі «Хуан  Цзи Пінь Кін  Сю  Вен» вчитель Чі  По  каже Жовтому Імператору  (2697 — 2597 рр. до н.  е.), що Земля «пливе в Космосі».  Але якихось чотириста років тому за  подібні погляди Галілео Галілей  зазнав переслідувань  з  боку  церковних  властей.

У V столітті до н.  е. Діоген Аполлонський стверджував,  що метеорити «переміщуються в  просторі і  часом  випадають  на  Землю».  А у XVIII  столітті  нашої  ери  стовп науки Лавуазьє тримався  протилежного  погляду:

«Неможливо  припустити, що  камені  можуть падати  з  неба,  тому  що  на  небі   каменів немає».  Сьогодні нам відомо, хто мав рацію.  Великий давньогрецький філософ Демокріт говорив 2500 років  тому, що Чумацький Шлях «складається з дуже малих зірок, розташованих близько одна від одної». А у  XVI11 столітті англійський   астроном   Фергюсон   писав:

«раніше вважали, що Чумацький Шлях складається  з великої кількості  дуже  дрібних зірок; проте телескоп цього не підтверджує».  Ясно, що Демокріт без телескопа був кращим астрономом,  ніж  Фергюсон  з  телескопом, і що «великий розум без телескопа» дає кращі наслідки, аніж  «великий телескоп  з малим розумом».

Коли Марко Поло, його батько  й дядько повернулись до  Венеції з подорожі  на Далекий  Схід  у  своїх  запорошених заморських каптанах, їх спочатку не впізнали. Після дивовижних  оповідей Марко Поло про багатства Китаю і Японії йому дали прізвисько Сеньйор Мільйон.   На   учті,   влаштованій  родичами Марко Поло, були  присутні всі  багатії Венеції. Несподівано для гостей Марко  розгорнув поли свого важкого каптана — і на стіл ринув каскад коштовного каміння! У венеціанців пообвисали щелепи — виявляється, Марко казав правду! Значить, на Далекому Сході таки існують багаті імперії — усі ті діаманти, рубіни,  сапфіри,  нефрити й  смарагди  були блискучим доказом його неймовірних пригод!

 

НОВИНКИ ДАВНИНИ

Досягнення сучасної науки дивовижні. Але ми з нашими космічними кораблями, хмарочосами, чудесними ліками й атомними реакторами схильні применшувати  наукові  знання стародавнього світу.

Люди минулих епох ставали перед проблемами, які непокоять  сьогодні і нас, і часом вирішували їх в такий же спосіб, що й ми.  Скажімо,  стародавні  римляни  в   години   пік переводили деякі вулиці  на  однобічний  рух.  У  місті  Помпеї  на   вуличних  перехрестях стояли регулювальники, які наводили порядок помахами рук. Понад 2500 років тому  у  Вавилоні  застосовувались дороговкази  із досить дивними написами, скажімо, на зразок такого:

«Царська дорога — користуватись заборонено».  І це діяло ефективніше, ніж тепер, адже замість штрафної квитанції володар колісниці за порушення правил  мусив  розплачуватись головою!

Античне  місто  Антіохія  стало  першим в історії, де було влаштовано вуличне освітлення. Ацтеки проводили по бруківці  безперервну  кольорову лінію,  яка  визначала  зони двостороннього руху. До речі, в наш час для цієї  мети  використовується  фарба, а давні ацтеки  «прокреслювали» смугу  вмурованим камінням.

Інженер з  Александрії Герон   збудував парову машину, яка сполучала в собі принцип дії турбіни й реактивного двигуна. Якби  не пожежа Александрійської бібліотеки, про яку вже  мовилось,  можливо, в нашому  розпорядженні  були  б дані  про єгипетські  парові колісниці. Відомо також,  зокрема, що Герон винайшов спідометр для реєстрації  шляху, подоланого екіпажем.

Розкопки Мохенджо-Даро, Хараппи й  Калібанги в Пакистані та  Індії виявили несподіваний  факт — 4500  років  тому  тут  існувала система планування  міст. Стародавні вулиці були прямими, а квартали прямокутними. Тут існувала  також  чудова   система   водогону і каналізації. Цегла, з якої зводились будинки, була обпалена в печах і мала таку міцність, що англійці ще сто років тому використовували її на спорудженні залізниці Карачі—Лахор. До речі, цеглу в районі Мохенджо-Даро і  нині роблять таким  же  чином,  як у  давнину.  Виявляється,  технологія цієї  справи  досягла свого найвищого рівня в далекому минулому Індії, а потім вже ніякого прогресу не було, повторювались  лише старі прийоми.

Центральне,  або,  як ще кажуть,  парове опалення, винайшов  наприкінці  XVII століття Боннеман, і вдосконалив Дювуа. Однак ще за 4000 років до  цих  винахідників у будинках багатих корейців існували «теплі кімнати», що огрівались гарячим повітрям, яке циркулювало в отворах під долівкою. Подібною системою, до речі,  користувались  і  стародавні римляни.  Згодом, у  часи середньовіччя, такі системи огрівання житла були забуті,  і мешканці  Європи мусили  кілька  віків під час холодів та зим мерзнути у своїх  домівках.

Вік доісторичного турецького міста  Чатал Гуюк   налічує  понад   8500  років.  Проте в його руїнах знайдено шматочки килимів, які за  досконалістю  роботи можна  порівняти з  найкращими  зразками  сучасного   килимарства.

Прекрасна скульптурна голівка шумерської цариці Шуб-Ад, яка зберігається в  Британському  музеї, переконує, що люди давніх часів майже не відрізнялись від наших сучасників.  Гарненька молода жінка мас на собі майже сучасну перуку, великі сережки й намисто. Ця красуня, яка користувалась косметикою і носила  дорогі прикраси,  вчинила  ритуальне самогубство у 2900 році до н. е., за  2150 років до заснування Риму і за 2000 років до того, як Мойсей узявся за складання своїх приписів.  З невідомої причини архітектурне та ювелірне  мистецтва  у  Стародавньому Єгипті перебували на вищому рівні саме у найдавніші періоди. Персні,  намиста, сережки, діадеми й  корони  часів  V—XII  династій (2500—1800 рр. до н. е.),  виставлені  в Каїрському музеї та в Метрополітен-музеї Нью-Йорка, зроблено майстерніше, вони красивіші, ніж подібні вироби наступних династій. Та й перші єгипетські піраміди досконаліші за  конструкцією. Хвиля прогресу в Стародавньому Єгипті помітно пішла на спад, починаючи з  1600 року до н.  е.  Слід зауважити, що і  в Мохенджо-Даро  нижні  шари  відкривають ознаки досконалішої  технології і  якісніші (в художньому відношенні)  зразки  ювелірних  прикрас, ніж верхні.

Мабуть,  не всім  відомо, що  Суецький канал — споруда не нова. Тож слід відзначити, що будівництво його розпочалося ще в роки правління фараона Нехо (609—593 рр. до н.е.) і  тривало за персидського царя Дарія  після смерті єгипетського правителя.  Протягом наступних  століть   аравійський пісок засипав канал. Однак араби його очистили і відкрили для навігації в VII столітті нашої ери.  Через брак належного догляду канал невдовзі знову засипало піском, і  судноплавство із Середземного  моря  в  Червоне  припинилось аж  до 1869 року.

Чимало цікавих сторінок має  також історія навігації. Два давньоримських кораблі, підняті  з дна озера Немі в Італії  у 20-х роках, відреставровано   у  1927—1932 рр. Античні лайнери були великими й широкими, з  чотирма рядами весел.  У приміщеннях, розрахованих на 120 пасажирів, налічувалось 30 чотиримісних кают; були тут  і каюти  для команди.  З-поміж пишного оздоблення  вирізняються мозаїчні долівки, на яких зображено сцени з «Іліади». Стіни кают облицьовано  кипарисовими панелями, в  кают-компанії висіли картини, була бібліотека. Сонячний  годинник на стелі вказував час, а невеликий оркестр, який, очевидно, теж був на судні, розважав у салоні пасажирів. На кормі містились великий ресторан і  кухня. Пасажири за обідом отримували свіжоспечений хліб, а меню багатством страв не поступалося багатству прикрас на судні.

Окремі деталі обладнання стали для дослідників  цілковитою  несподіванкою; наприклад, мідні підігрівальні пристрої для  забезпечення ванн  гарячою  й холодною   водою  мали абсолютно сучасний вигляд, особливо бронзові трубки й крани. Через кілька сторіч Колумб або Магеллан могли тільки мріяти про такі кораблі! Римські патриції здійснювали на них розважальні  подорожі  по  Середземному морю, насолоджуючись життям.  За якоюсь дивною  примхою  долі  ці  два  римських кораблі були знищені не  карфагенянами, а   німецькими   бомбардувальниками   на заключному етапі другої світової війни. Мабуть,  їхні  сучасні  обриси  ввели  в  оману досвідчених  пілотів,  що  сприйняли  їх за споруджувані баржі.

Згідно з китайськими хроніками, буддійський вчений Фа-Тісн повернувся з подорожі до Індії в 400 році нашої ери.  Він плив з Цейлону прямо до Яви, а потім — до Північного Китаю через  Китайське  море.  Корабель  вміщав більше двохсот пасажирів і членів команди і за розмірами переважав  судна  Васко да Гами, що перетинали індійський океан тисячоліттям пізніше.

У  документі  під назвою  «Фусан»,  що є частиною хроніки Китайської  імперії за 499 рік н.  е., буддійський жрець з Китаю Хо Ішін розповідає про свою подорож у віддалену країну.  Схоже  на те,  що ця  країна, де побував чернець, який переплив Тихий океан, лежала у Центральній  Америці. Відомо, що в минулому столітті китайська джонка піратів дісталася  до Каліфорнії.  Її помітили  біля острова Каталіна, що поблизу Лос-Анджелеса. У  1815  році поблизу  міста Санта-Барбара в Каліфорнії було виявлено японську джонку, що дрейфувала  в  Тихому океані протягом 17 місяців. Якимось чудом  один  з моряків залишився  живим. Так що історія Хо Ішіна може бути правдою.

Велика китайська стіна є найдовшою стіною у світі. Її  зводили  три мільйони  робітників упродовж 37 років двадцять два століття тому. Довжина  стіни  дорівнює  2414 кілометрам, висота — від 6  до  15  метрів  над землею. Ширина її дозволяє  вільно розминутись двом каретам, що їдуть у протилежних  напрямках.

У 3100 році до н, е. єгипетський фараон Менес здійснив грандіозний інженерний  проект, на який ніхто до нього не зважувався,— він відвів води Нілу, щоб збудувати собі  нову столицю, Мемфіс.

Хоча  фаянсові  водяні туалети  і не  вважаються  показником високої культури,  вони все-таки  засвідчують  наявність  розвинутої технології і санітарії. Ще якихось двісті років тому  Європа таких технічних досягнень не знала. Проте 4000 років тому в  місті Кнос на Кріті діяла центральна  каналізаційна система з кам’яних  і керамічних труб. Кімнати палацу царя Міноса вентилювалися  за  допомогою повітропровідних труб. Цей  палац, обладнаний вентиляцією,  прекрасними  ваннами  й туалетами, був не лише «сучасним», а й великим — не  меншим  за  Букінгемський  палац.

Труби для гарячої і холодної води зокрема виявлено і у вкритих  керамічною плиткою кімнатах міста Чан-Чан, столиці  імперії Чіму в Південній Америці, що процвітала в XI—XV століттях. Однак в Європі часів Річарда Левине Серце або  Жанни д’Арк нічого  подібного не було.

Стародавні епоси  Індії  описують наукові досягнення жителів долини Гангу. Ці оповідання перестають бути просто легендами, коли ми  переконуємось  у винахідливості східних майстрів. Печерні малюнки Аджанти поблизу Бомбея — принадний об’єкт огляду не тільки для іноземних туристів, а й для самих індійців.

Багато написано про достоїнства цих шедеврів мистецтва, але менш відомо про світні фарби унікальних фресок. Тим часом в одній з тутешніх  катакомб  VI  століття  є  картина,  де зображено групу  жінок  з  дарами.  При електричному  освітленні  прекрасні  постаті виглядають плоскими.  Та  ось  гід вимикає світло, і відвідувачі  спершу нічого не бачать, поки їхні очі звикають до слабкого освітлення. Тоді фігури на стіні починають проступати, наче у фотографічному проявнику, і  справляють  враження  об’ємних, ніби їх вирізано з  мармуру.   Цього фантастичного  ефекту досягнуто завдяки своєрідному використанню стародавнім художником світних фарб, секрет  яких пізніше  було  втрачено.

У  храмі  XII століття міста Халебід  (штат Майсур)  є кілька грубо обтесаних круглих кам’яних колон з мильного каменю (стеатиту). На одній з них  легко помітити кілька полірованих смуг. Якщо подивитись на цю дзеркально відполіровану  поверхню, то  можна одночасно побачити  два  своїх відображення — пряме й перевернуте. Невідомий майстер, безперечно, мусив бути гарним знавцем оптики, щоб досягти такого незвичного  ефекту. В місті Ахмадабад (штат  Гуджарат) є два мінарети XI століття, перед якими стоїть  арка з лаконічним написом:  «Башти, що гойдаються. Секрет не розгадано». Висота мінаретів — 23 метри, відстань  між  ними — 8 метрів.  Коли  група туристів  піднімається  на верхівку однієї з башт, гід сходить на балкон другої, береться за  поручень  і  починає розгойдувати  свій мінарет. Тої ж миті починає  розгойдуватись

також друга башта, викликаючи страх і подив у відвідувачів.

У  «Домі чотирьох   стилів»  у  Помпеях 1938 року було знайдено статуетку індійської богині Лакшмі  зі слонової кістки, що засвідчує торговельні й  культурні зв’язки Індії і Риму.  Той з читачів,  кому, як і авторові, довелось побувати в Індії, бачити крамниці Мадрасе й  Бомбея,  заповнені  розмаїттям барвистих сарі, напевно,  теж  був здивований, дізнавшись, що в  часи правління Віспасіана і Діоклетіана індійські  тканини надходили на продаж у Рим.  Щоправда, розкіш купувати їх  могли собі  дозволити лише можновладці. За шовки, парчу,  муслін  та  інші коштовні тканини,  що виготовлялись  в  Індії,  Рим  щорічно  платив значну суму — близько сорока мільйонів доларів у сьогоднішніх цінах. Шовк, виробництво якого в Китаї розпочалося 2640 року до н. є., до Риму надходив у І столітті н. є. Внаслідок великої відстані і ризику, пов’язаного з перевозом,  у   Римі  він  коштував  надзвичайно дорого.

Одним із семи чудес стародавнього світу був Александрійський маяк, побудований з білого мармуру на острові Фарос. На його башті було рухоме дзеркало,  яке  відбивало вночі світло так,  що  його можна було  помітити на відстані 400 кілометрів. Маяк діяв з 250 року до н. е. до 1326 року,  коли його зруйнував землетрус.

Згадані досягнення давніх цивілізацій часом виявлялись неперевершеними в наступні століття.

Приміром, ніхто, крім перуанців, не створив системи шосе  довжиною в 5000 кілометрів.  Їхні дороги перетинали каньйони  і пронизували тунелями  гори.  Використовуються  вони і сьогодні.

Перший віз і  перший човен були зроблені шумерами в IV тисячолітті до н. е. Наступний великий  стрибок у  розвитку транспортних засобів стався лише  в 1802 році, коли було створено пароплав, після  якого  у 1825 році з’явився перший поїзд. Це прискорення технічного розвитку досягло кульмінації з винаходом літака в 1903 році і  першого пілотованого  польоту в космос у 1961  році.  Після експедиції  «Аполлона-8»  до  Місяця  газета «Нью-Йорк таймс» писала, що реальна заслуга в здійсненні  цього історичного подвигу належить «людям багатьох країн і віків — Евкліду, Архімеду,  Ньютону,  Кеплеру,  Копернику, Ціолковському, Оберту, Годдарду та багатьом іншим». Саме з цієї точки  зору і слід розглядати  всі  наші досягнення. Тому що поруч з нашими вченими-атомниками стоїть Демокріт.Наші авіаційні і космічні інженери мають попередника в особі  Герона з його  реактивним  двигуном.  За  нашими  кібернетиками вимальовується постать Дедала з його автоматами  й  роботами.  Джерело  сучасної науки лежить у глибинах часу.

 

ВІДКРИТТЯ, ЩО СТАВЛЯТЬ ПРОБЛЕМИ

Палеонтологи й  археологи знають  досить багато дивних  знахідок,  що  не піддаються логічному поясненню.  Історія  походження людини мала б зовсім інший вигляд, якби було одержано пояснення цим знахідкам. І  не виключено, що  цивілізація  виявиться набагато старішою, ніж ми звикли думати про неї, якщо переконливе тлумачення дістане низка фактів, які  наводитимуться далі.

Під час розкопок  в Чжоу-коутяні  поблизу Пекіна в 1933  році  доктор  Ф. Вейденрейх знайшов чимало черепів  і  скелетів.  Один череп належав старому європейцю, другий —молодій  жінці  з вузькою головою, типовій меланезійці.  Третій  череп,  за  висновками вчених, належав молодій  жінці з виразними ознаками ескімоски. Чоловік-європеєць, дівчина  з тропіків і дівчина  з Заполяр’я були також знайдені на китайському пагорбі! Та як же  вони, зрештою,  потрапили  до  Китаю ЗО 000 років тому? Відповіді  на  це  поки  що немає.

Чи вміли люди, що жили в часи останнього льодовикового періоду, розпрямлювати  велетенські вигнуті  бивні мамонтів? Аж  до знайдення доктором  О. М.  Бадером  поблизу міста  Владимира в  СРСР списів, виготовлених з бивнів  мамонта,  жоден  учений  не  міг припустити,  що доісторична  людина була здатна перетворювати зігнуті бивні  на прямі кістяні  списи.  В  тому ж  місці  російські археологи  знайшли  кістяні  голки — копію відомих  нам сталевих  голок, їхній  вік, як і списів, дорівнює 27 000 років. Факт створення подібних речей людиною в епоху зледеніння став цілковитою несподіванкою і  вимагає перегляду  наших  оцінок  рівня  технології епохи льодовикового періоду.  Знамениті черепи  з Ієрихона, прикрашені глиною  й мушлями, відображають витончені обличчя єгипетського типу. Їхній вік визначено в межах 6500 року до н.  е., що на добрих 1500  років  перевищує  час,  яким  датують початок єгипетської цивілізації. Це відкриття поставило безліч питань.  Чи  не означають муміфіковані обличчя  надію  на безсмертя людини? Якщо так, то вони доводять існування релігії в  ті  далекі часи.  Але ж абстрактне мислення сформувалось у людини не зразу —це був тривалий процес. З якого ж джерела люди Ієрихона  одержали ці  уявлення?

Професор Лютер С. Крессман з Орегонського університету знайшов у печері Ламос, на сході Невади,  200 пар  сандалій,  сплетених з рослинного волокна. Майстерно виготовлені стародавнім шевцем,  ці  сандалії  майже  не відрізняються від сучасного  літнього взуття, зробленого, скажімо, в Сен-Тропезі або Майамі. Проте їхній вік, визначений радіовуглецевим методом, виявився близьким до 9000 років. Водночас вони виглядають зовсім новими порівняно з відбитком  черевика, знайденого у вугільному шарі каньйону Фішера (графство Першінг) також у  Неваді. Відбиток підошви настільки чіткий, що на ньому помітно сліди шва  з товстих ниток.  Вік  цього відбитка перевищує 15 мільйонів років. Але ж людини в ті прадавні часи ще не було. Відповідно до сучасних  уявлень, примітивні люди з’явились приблизно  2 мільйони років тому, а носити взуття почали за 25 тисячоліть до наших днів.  Чий же то слід в такому разі? Доктор Чжоу Міньчен зробив подібне  відкриття  в пустелі Гобі  в 1959  році. Це був  чіткий відбиток ребристої  підошви  на пісковику,  чий  вік складає мільйони років. Експедиція не змогла дати пояснення цій знахідці.  На  нескельному  малюнку в  Брандбергу (Південно-Західна Африка) зображено бушмена  поруч  з білими   жінками.  Цілком європейські  жіночі профілі зображено світлою   фарбою,  а волосся — червоною  або жовтою. На  тілі й зачісках жінок — прикраси з мушлів або каменів. Принадні юні мисливці тримають у руках луки, на грудях у них висять торбинки з водою. На  ногах видно сандалії, що не характерно для  негрів. Дехто  з археологів  схильний вважати,  що  ці молоді жінки — мандрівниці, які прибули з Кріту або Єгипту 3500 років тому. Однак дещо в рисах дівчат виглядає незвичним.  Вони  швидше нагадують капсійців з Північної  Африки, що жили  понад  12 000  років  тому.  В  обох однаково довгі  торси, однакові луки, зачіски й стрічки на ногах, що нагадують підв’язки.  Біла леді з Брандберга — художній шедевр, який  досліджував абат Анрі  Брейль. Своїм вбранням  і  квіткою  в  руці  вона схожа  на дівчат — приборкувачок  биків   на  стародавньому Кріті. Але з якихось причин у цій художній галереї не зображено ні леопардів, ні  гіпопотамів.  Можливо, тому,  що  багато століть назад, як доводить наука, в цій частині Африки названих звірів просто не було. Але в такому разі  є підстави думати, що  епоха білих амазонок Африки  вельми  й вельми віддалена.

У 1962 році на скельному бескиді на захід від Аліс-Спрінгс, в самому серці  Австралії, Майкл Террі виявив зображення нототеріума мітчеллі. Ця носорогоподібна тварина вимерла приблизно 2500 років тому. Водночас Террі знайшов там ще 6 зображень, що нагадують голову барана, зокрема ассірійське зображення цієї тварини.  Серед загадкових нескельних зображень   є  і  двометрове  зображення людської постаті. Прямі ноги й товсті стегна, митра  на  голові, схожа  на  головні  убори фараонів,— ці деталі роблять фігуру досить далекою від тих паличкоподібних зображень людських  постатей, що створюють австралійські аборигени. Фігуру зображено в горизонтальному положенні, вона ніби спускається зі  стіни.  Ми  маємо тут  і  другу  загадку —зображення вимерлого австралійського носорога, барана,  що був незнаний в Австралії до появи тут англійців, і неавстралійського типу людини у вавілонській  або єгипетській тіарі.  Ознаки ерозії наскельного зображення свідчать про його велику давність. Чи проникали жителі Близького Сходу або Азії до Центральної Австралії  в давнину, і якщо — так, то яким чином?  Схоже на  те,  що  наші  погляди на масштаби подорожей  стародавньої  людини слід переглянути.

Оскільки наукою  визнано, що  людина — продукт  відносно недавньої  еволюції (приблизно двох мільйонів років), то її співіснування  з  чудовиськами, котрі  жили  тисячі або навіть  мільйони років  тому,  вважається  неможливим.  Однак   французький  професор Дені  Сора  ідентифікував  голову   тварини з календаря в Тіагуанако у Південній Америці як токсодонта, доісторичної тварини, що жила в третинному періоді багато  мільйонів років тому. На думку американського письменника й археолога  А.  Гіатта  Веррілла, зображення літаючої ящірки на кераміці Кокле з Панами дуже нагадує птеродактиля, що жив за багато мільйонів років до  людини.

У 1924 році науковою експедицією Догені, що працювала в каньйоні Гава Супаї (північна частина Арізони),  було знайдено наскельне зображення,  разючо схоже на давно вимерлого тиранозавра, який стоїть на задніх  лапах.  У Біг-Санді-Рівер (штат Орегон) доісторичний художник залишив нащадкам нескельний портрет стегозавра, істоти, що жила  на нашій планеті задовго до  появи  людини. Рисунки, зроблені подряпинами  кремінного інструменту на  поверхні  червоного пісковина, справляють враження найдавніших. Художник  мусив бути  сучасником  прадавніх чудовиськ, інакше як могли  з’явитись малюнки  звірів, яких  доісторичний  митець ніколи не бачив?  Природно, що ці дивовижні факти загрожують усій споруді  антропологічної науки.  У 1920 році професор Хуліо Телло знайшов у  перуанській пустелі  Наска, поблизу міста Піско, вази. Вражаючим було те, що ноги лам на тих посудинах мали не  по два пальці, як нині, а по п’ять. Водночас відомо,  що десятки тисяч років тому, на ранніх стадіях еволюції, лами  справді мали  на кожній нозі  по п’ять пальців. Доказом того  є кістяки доісторичних лам,  знайдені  під  час розкопок  на  тій  же місцевості.

Важливе значення мало  відкриття мегалітичних скульптур доктором  Даніелем Русо в 1952 році в Маркахуасі, розташованому за 80  кілометрів на північний схід від столиці Перу Ліми. Це плато на висоті 4000 метрів, де внаслідок  розрідженого  повітря, суворого клімату і  неродючого грунту  майже нема рослинності,  прикрашають лише голі гранітні скелі. Стоячи в  кам’яному амфітеатрі, Русо раптом побачив, що його оточують величезні фігури людей і тварин,  вирізьблених з  каменю.  На нього   ніби  дивилися  обличчя кавказькі,  негритянські,  семітські.  Доктора оточували леви,  бики, слони й верблюди, які ніколи не жили в Америці. Побачив серед них він і амфіхелідію, вимерлого предка морської черепахи,  яка відома  лише  по скам’янілих залишках. Скульптури  коней  змусили замислитись — чи був скульптор сучасником американського коня? Оскільки кінь вимер в Америці приблизно 9000 років тому,  це давало можливість визначити орієнтовний вік древніх скульптур. Повторно кінь з’явився в Новому Світі лише в  XVI столітті, коли конкістадори привезли його сюди  з Іспанії. Аналізуючи світлий діоритовий порфірит,  з якого вирізьблено скульптури, геологи дійшли висновку, що для утворення характерної сірої кірки вивітрювання на поверхні  скульптур треба щонайменше 10 тисяч років.

Таємничим   творцям  цих   велетенських пам’ятників були знайомі закони перспективи й оптики. Деякі з фігур видно опівдні, інші —в інший час, при іншому освітленні. Виявлення музею віком 10 тисяч років, де представлено зображення  тварин,  які  ніколи  не  жили в Південній  Америці або вимерли десятки тисяч років тому, як і портрети негрів та білих людей, що  з’явились у Новому  Світі  лише протягом останніх 500 років,  справило враження  виклику ортодоксальній науці. Доктор Даніель  Русо виступив з лекціями в  Сорбоннському  університеті та  інших наукових закладах. Хоча офіційні наукові кола, ознайомившись  із  фотографіями  скульптур, щоправда, самого факту відкриття не заперечували, але гіпотези Русо про те, що в Південній Америці в давні часи, крім індіанців, жили ще й інші раси, не визнали.

Дивне відкриття було зроблено в п’ятдесятих роках у Коста-Ріці. Тут  знайшли  сотні розкиданих  по  джунглях куль правильної форми  з вулканічних  порід,  розміром від 2,5 метра до кількох сантиметрів у діаметрі, найбільші з яких досягали ваги майже 16 тонн.  Схожі кулі виявлено було також у Гватемалі й Мексіці. І   знову — запитання: який народ зумів так старанно виготовити їх і відполірувати? Адже технічні труднощі, пов’язані з виготовленням цих  фігур і  їх транспортуванням, напевно, мусили бути величезними. Задля чого було  створено ці кам’яні  кулі? А може, вони — природні  геологічні   утворення,  як вважають окремі вчені? Деякі з куль стоять на кам’яних платформах, засвідчуючи, можливо, те, що  їх встановили з певною метою. Значна частина куль  розташована групами, у вигляді прямих ліній, що узгоджуються з  напрямком  меридіанів, або  правильних  геометричних  фігур — трикутників,  квадратів, кіл.  Була висловлена  думка, що  ці мегалітичні утворення мали якесь астрономічне призначення.  Було б цікаво скласти детальну карту розташування цих куль, щоб  з’ясувати,  чи є якась подібність у неї з картами сузір’їв чи положенням  окремих зірок.   Існує  також припущення,  що  кам’яні  кулі  слугували для астрономічних спостережень.  Колосальні кам’яні голови ольмекіа,  знайдені в Ла-Венті, Трес-Сапотесі та інших місцях Мексіки, теж можна віднести  до артефактів подібного значення. Ці велетенські голови, вирізьблені з чорного базальту, височиною від 1,5 до  3 метрів, важать від 5 до 40 тонн. Їх встановлено на кам’яних підставках, як і описані вище кулі. Найближчі кар’єри по добуванню базальту розташовані на відстані від  50 до 100 кілометрів. Як зуміли люди, що не знали колісного транспорту і в’ючних тварин, перемістити такі моноліти через болота й джунглі і  встановити їх на потрібне місце? Ці грандіозні кам’яні обличчя з Ла-Венти й Сан-Лоренсо вчені датують 1200 роком до н. є. — ще один сюрприз для істориків  науки.  Але облишмо ці кам’яні голови і  поговоримо про черепи. На першому поверсі Музею природничої історії в  Лондоні виставлено людський череп. Його було знайдено в одній з печер Північної  Родезії (Зімбабве). На лівій скроні його видно правильний круглий  отвір.  Радіальних тріщин, що, як правило, виникають навколо  отвору  при  пораненні   холодною зброєю, немає. Права частина черепа розбита вщент. Черепи  солдатів, убитих рушничними кулями, мають точно такий вигляд. Однак цей череп  належить  людині, що  жила  понад 40 000  років тому,  коли  ніяких рушниць не існувало. А стріла зробити такий правильний круглий отвір на лівій частині  черепа і вирвати всю праву його частину не може.

У Палеонтологічному музеї СРСР є череп бізона, який жив сотні  тисяч років тому. На його передній  частині  теж є круглий отвір.  Науковий  аналіз  показав,  що череп  хоча й було пробито,  мозок  все-таки  лишився неушкодженим і тварина  одужала.  Вважається,  що в  такому  далекому  минулому мавпо-люди були озброєні  лише кийками. А між тим правильний круглий отвір без радіальних тріщин відповідає кульовому. Питання — хто ж стріляв  у цього бізона?

Незвичного складу метеорит було знайдено поблизу Ітона (штат Колорадо). Аналіз,  виконаний американським експертом по метеоритах  Г.  Найнінгером,  показав,  що  метеорит складається  зі  сплаву міді, свинцю і цинку, тобто з бронзи, яка в природі  не зустрічається.  Цей  метеорит  не  може  бути і  «космічним сміттям» (шматком супутника), бо  він упав у 1931  році.

У XVI столітті іспанські конкістадори випадково знайшли 18-сантиметровий цвях, що вріс у гірську  породу в  перуанському  руднику.  Порода,  як виявилось,  мала  вік  порядку десятків тисяч років. Це викликає зрозумілий подив, оскільки  американські індіанці  до конкісти  заліза не  знали.  Іспанський  віце-король Дон Франсіско де Толедо зберігав цей загадковий цвях у своїй резиденції як сувенір.  За  повідомленням  лондонської   газети «Таймс» від 24 грудня 1851 року, містер Хірам де Вітт знайшов у Каліфорнії шматок золотоносного кварцу. Коли  він його розбив, то всередині виявив залізний цвях з правильною головкою, що вріс у кварц. Приблизно  в той же час сер Девід Брюстер зробив повідомлення в Британській асоціації розвитку науки, яке стало сенсацією. В  блоці  каменю  з кар’єру Кінгуді у північній Британії було виявлено цвях з окисленим кінцем. До того ж приблизно на один дюйм цвях, включаючи його головку, перебував у породі. Через великий  вік геологічних  шарів, де  було знайдено  ці залізні цвяхи, визначити, хто їх виготовив, не вдалось.  У  1885  році  на ливарному заводі Ізідора Брауна у Фоклабруку (Австрія) з розбитого шматка вугілля випав невеликий сталевий блок розміром 67X47 мм. Навколо нього проходив глибокий  паз,  а  краї  з двох  боків  були заокруглені.  Таке   могли   зробити   лише людські руки.  Син Брауна  послав знахідку в музей міста Лінца, але в наступні десятиліття вона невідомо де поділась. Відливка предмета, однак, в музеї Лінца збереглась. Тодішні журнали, зокрема «Нейчур»  (Лондон,  листопад  1886  року)  та  «Астрономі»  (Париж, 1887 рік), вмістили статті  про дивну знахідку.  Дехто з учених намагається довести, що це —метеорит з третинного  вугілля. Інші надають великого  значення  жолобку навколо  куба, його правильній формі і заокругленим краям, пояснюючи  все  це штучним походженням.  Суперечка так нічим і не завершилась.  Усі описані знахідки неможливо пояснити без перегляду передісторії. Зібрані тут факти вказують  на існування розвинутої технології в епоху, яку ми вважаємо світанком людства, і  змушують  висунути два припущення — або ж у далекому минулому  на Землі існувала якась технологічна цивілізація, або ж Землю відвідували  істоти  з  інших  зоряних  світів.  Багато  музейних  експонатів  і  досі   залишаються нерозгаданими. Хоча ці криптограми з мармуру, каменю, дерева чи бронзи можуть мати  певний смисл. У 1946 році,  наприклад, Інститут Карнегі повідомив про археологічну знахідку в Камінальгуйю (Гватемала) — дивну статуетку  гриба  заввишки  32 сантиметри, на ніжці  якого  зображено  людське  обличчя з широко розкритими очима. Що вона означала, пояснити ніхто не міг. Та коли було вивчено іспанські повідомлення  про священні  гриби і  їх  використання мексиканськими жерцями, а  також поставлено експерименти з  цими грибами, виявилось, що їх застосування викликає   наркотичний  стан,  супроводжуваний галюцинаціями. Отже, статуетка відображала все це символічно.

 

КОВАЛЬ ОЛІМПУ

Як запевняє давньогрецька міфологія, найпершим серед  металургів був  Гефест,  або Вулкан. Його  майстерня — сяюча споруда з бронзи — містилась на горі Олімп. Згідно з римськими міфічними оповіданнями,  вона містилась у Сіцілії, на горі Етна, і дим кратера цього вулкана  виходив з печей бога вогню і  ковальства.

Міфи Стародавньої Греції оповідають про чотири віки людства. Спочатку  був Золотий вік, за ним прийшов Срібний, потім  — Бронзовий, останнім наступив Залізний вік, в якому ми  живемо сьогодні.  Хоча  заліза в  світі більше, ніж золота або срібла,  проте витоплювати і кувати його значно важче. Таким чином, стародавні греки в цій простій  казці висловили своє уявлення про розвиток металургії, що почався з обробки м’яких металів, а  завершився  обробкою  твердого  заліза.  Після кам’яного  віку, що  тривав досить довгий час,  настав  мідний,  протягом  якого хоча ще й  переважають старі, добре виготовлені  кам’яні  знаряддя, але водночас виникає мідна зброя, з’являються інші вироби з міді, що розцінювались як ознака розкоші.  Третє тисячоліття до н. е.  в Шумері та Єгипті було епохою міді й бронзи. Точних даних про те, як і де вперше  з’явилася бронза, немає.  Тим  часом,  щоб отримати  її, треба  було з’єднати 9 частин міді, яка видобувалась на Сінаї, Кріті, Кіпрі, в Іспанії, Португалії та інших місцях Середземномор’я, з 1  частиною рідкісного тоді олова, яке постачали Етрурія, Галлія, Іспанія, Корнуол та Богемія; крім того —організувати транспорт, мати кваліфікованих майстрів,  а також печі  з  температурою, значно вищою за 10 000°С в них.  Мусило  пройти багато   віків,  перш  ніж людство дізналося,  що  сплав олова й міді у  певній  пропорції дає міцну і  витривалу бронзу. Тож викликає  подив той  факт, що мідні  вироби  в  наших  музеях — рідкість.

Створюється враження, ніби бронза з’явилась раптово, до того ж у багатьох місцях і у великій кількості. Схожість бронзових виробів, знайдених у  різних частинах Європи,  наштовхує на думку, що вони походять з одного виробничого  центру або якоїсь технологічної школи.

Історія бронзи в  Центральній та Південній Америці майже не  відрізняється від  історії бронзи  європейської. Тут  цей  сплав з’явився теж раптово  і теж за нез’ясованих обставин.  Відкриття бронзи у Старому і Новому Світі не було  одночасним. У Месопотамії, скажімо, мідь видобувалась вже за  3500 років до н. е., а в Перу не раніше як за 2000 років до н. е. (із залізом  інки познайомились  лише  через Пісарро).  Деякі  досягнення південноамериканських індіанців у  металургії — цілковита загадка.  В Еквадорі,  наприклад, знайдено орнаменти з платини. Виникає питання — яким чином американські  індіанці  примудрились отримувати температуру понад 1770°С, необхідну  для виплавки цього металу?  Принагідно зауважимо, що перша плавка платини в Європі відбулась лише два століття тому.  Піднесла загадку  і гробниця китайського вельможі Чжоу Шу  (265 — 316  рр.  н.  е.).  Спектральний аналіз металевого пояса з цієї гробниці показав, що сплав, з якого зроблено пояс,  містить у  собі  10 процентів  міді, 5 процентів марганцю і 85 процентів алюмінію. Але  ж  відомо, що  алюміній вперше здобуто в лабораторних умовах у 1825 році Ерстедом. Пізніше для цього було застосовано електроліз, який  забезпечив промислове виробництво  алюмінію. Тож орнамент, виготовлений  з  алюмінію (байдуже — чи  то хімічним, чи електролітичним шляхом), у  китайській гробниці III століття виглядає дивиною.  І  цілком  слушно припустити, що  цей алюмінієвий  виріб — не   єдина  річ  такого ґатунку, зроблена в Китаї.

Залізна колона у дворі  делійської мечеті Кутб  Мінар важить  6 тонн і досягає висоти 7,5 метра. Вже 15 століть зазнає вона впливу пекучого тропічного сонця Індії та мусонних злив. А проте  не має щонайменших ознак іржі, засвідчуючи цим блискучі досягнення металургів Стародавньої  Індії.  Окрім загадки нержавіючого заліза,  з  якого виготовлено колону,  важко також збагнути, яким чином викували такий величезний моноліт — адже подібне стало можливим лише за наших часів, як, до речі, й одержання  неокислювального заліза. Колона є мовчазним свідком наукової традиції, що  зберігалась  у давнину в  усіх частинах світу.

 

ЗАБУТЕ МИСТЕЦТВО ВИРОБНИЦТВА ЗОЛОТА

Алхімія була новою хімією у старій одежі.  Але вона була також мистецтвом перетворення звичайних  металів у благородні. Протягом багатьох століть учені вважали хімічні елементи стабільними. Тому на алхіміків дивились як на мрійників,  шарлатанів чи недоумків. Та  ось у 1919 році великий англійський фізик Резерфорд також приєднався до алхіміків і шляхом бомбардування азота гелієм перетворив його на кисень та водень. Це був день доведення алхімічної доктрини перетворення елементів.

Алхімія як контрольований процес такого перетворення була об’єктом довготривалого вивчення на Сході й на Заході і  поступово започаткувала сучасну хімію. До наших днів збереглись  середньовічні  манускрипти,  що детально  описують  обладнання  алхімічних лабораторій, зокрема реторти, скляний посуд, перегінні куби, печі й інші предмети, необхідні для Великої Роботи. Вартість такої алхімічної лабораторії мусила бути значною. Звичайно, було б наївним  вважати,  що  всі  ці золотодобувачі  витрачали  свої  гроші тільки задля того, аби упрівати біля своїх печей без надії на одержання бажаних результатів своєї роботи. І  хоча траплялося, що після  марних спроб перетворення простих металів на золото дехто  кидав  заняття  алхімією, кількість людей, які присвятили  цьому мистецтву все своє життя, напрочуд велика.  Викликає подив — як могли вони, при тій високій вартості лабораторного обладнання й матеріалів, що вимагали роботи по трансмутації, займатися нею, не одержуючи певного зиску?  Деякі алхіміки заявляли, що їм поталанило перетворити  ртуть, олово або свинець  на золото. Ті, хто певен, що ми все уміємо робити краще за  наших  далеких  попередників, природно, беруть під сумнів  здійснення такого наукового подвигу. Чи не була алхімія певним різновидом  шарлатанства?  Дійсно,  історія зберегла імена людей, котрі наживались на довірливості й жадібності своїх сучасників. Та, з іншого боку, є історичні документи минулих віків,  котрі свідчать,  що  правителі  часто вважали  алхіміків  загрозою для  економіки держави. Римський імператор Діоклетіан видав близько 300  року  нашої ери указ  для Єгипту,  згідно з яким  всі книги,  присвячені «мистецтву  одержання золота  й  срібла», підлягали спаленню. Такий указ свідчить про переконаність  римського  уряду в існуванні мистецтва трансмутації металів. Якби її не існувало, чи варто було б видавати декрети, що забороняють цю справу? Той же імператор наказав зруйнувати всі  таємні  і  явні місця християнського богослужіння і знищити християнські  книги.  Всі  християни в Римській імперії з офіційних посад були усунуті.  Рим точно знав, проти  чого  спрямовувати  свої урядові заяви. Декрет проти алхімії і тих, хто нею займався, був того  ж типу, і, мабуть, виробництво золота не викликало подиву, як і  християнство.  Римський  імператор  хотів вилучити з обігу всі записи про це  мистецтво.  Він розумів, що золото це — влада. Алхімік, здатний отримати  його дешевим  способом, міг становити загрозу  для держави.  Така людина могла купувати  території або посади.  Доречно навести  випадок з преторіанським гвардійцем  Дідіусом  Маркусом,  римським мільйонером, що купив усю Римську імперію за суму,  еквівалентну 35 мільйонам доларів.  Щоправда, незабаром після такого дивовижного здобутку, гвардієць-мільйонер позбувся власної голови, яку йому відрубав римський імператор Септимій. Римські громадяни, напевно, ще  пам’ятали  це,  коли  Діоклетіан оголосив заборону на алхімію.

За  свідченням  алхіміка  Зосима (300 рік н.  е.), храм бога Пта у Мемфісі мав у своєму розпорядженні  плавильні  печі,  а сам  бог приймав  ушанування як покровитель алхіміків. Слова ж «хімія» та «алхімія» походять від назви Єгипту — Хемт. Ще й досі, коли хочуть підкреслити велику давність  традиції,  вживають слова — алхімія, хімія, хімік або ж хімічний.

У VIII  столітті араб Джабір (або Джебер) систематизував алхімічні знання єгипетських джерел,  завдяки  чому його  справедливо називають  батьком цієї науки. Джабір був алхіміком-практиком,  він описав не  тільки лабораторне  обладнання,   потрібне   для трансмутації, а й духовні і моральні передумови для учнів. «Люди, що присвятили себе цій  науці,  повинні бути  дуже  старанними і обізнаними з науками натуральної філософії»,— писав арабський вчений. Джабір попереджав учня, що «він може і не оволодіти цим мистецтвом і залишитися в злиднях». Арабський вчений  говорить  про цілком конкретні речі — хімічну лабораторію і такі досліди, що, як нам здається, не гарантували успіху, хоч роби їх рік у рік. Проте він запевняє читачів, що «мідь можна перетворити в золото» і що «в нашій  майстерні ми легко  отримували срібло». Ці твердження не можна відкидати, бо ім’я Джабіра увійшло в історію сучасної хімії.

Однією з прикмет алхімії  була  її велика поширеність. Її знали в Китаї ще у 133 році до н. е. В  оповіданні  про Чіа  і алхіміка  Чена мовиться, що  коли Чіа були  потрібні гроші, його друг   алхімік тер  чорним  каменем черепицю або цеглу і в такий легкий спосіб перетворював ці звичайні речі на чисте срібло.  В біографії  Чжан Таоліня, що навчався в Імператорській Академії в  Пекіні, є посилання на знайдений у великій печері і написаний нібито Жовтим Імператором (XXVI століття до н. е.) «Трактат  про еліксир, що очищається в 9 котлах». Основним складником китайської алхімії  була  кіновар,  або  сульфід  ртуті, що застосовувалась як для трансмутації, так і для виготовлення «золотого соку»,  або еліксиру молодості.  «Ви можете перетворити кіновар у щире золото»,— твердить історичний документ «Шінь Чі», складений в І столітті до н. е.  Вражає те, що серед алхіміків Китаю, Індії, Єгипту і  Західної Європи існувала одностайність у розумінні ртуті й сірки як речовин, що мають  особливі   якості для  трансмутації.  Відстань  від Пекіна до Александрії  і від Бенареса до середньовічного Парижа була неблизькою. Де ж першоджерело цієї доктрини? У  175 році до  н. е. в Китаї було прийнято закон, спрямований проти алхімічних  методів отримання золота.  Цей  факт доводить  дві  речі — по-перше, що  алхімія мусила  існувати в Китаї протягом багатьох століть, перш ніж стала загрожувати Піднебесній  імперії, по-друге,— що кількість  золота, отриманого алхімічним способом, була досить значною, якщо це  відчула держава.  В  Індії  теж  існувала  алхімія.  Індійські тлумачі цього мистецтва також вважали, що ртуть і сірка є його основними елементами.  Але, на відміну від китайських і європейських алхіміків, вони вважали, що ртуть має позитивну  полярність, а   сірка — негативну.  Вони також намагались відкрити еліксир безсмертя і  секрет  одержання золота. Через те, що мистецтво трансмутації і одержання золота було справою небезпечною, з огляду на заздрість, злобу,  можливість пограбування і навіть убивства, не кажучи вже про підозру властей, алхіміки  користувалися зашифрованими текстами і загадковими  картами. Особливо в європейських  країнах, де інквізиція посилено  вишукувала  і нищила  всіх,  хто користувався «магічними науками» язичницького Сходу.

Питання, чи  могло виготовлятися золото в минулому алхімічним способом, проблематичне. Але окремі укази й документи засвідчують, що правителі багатьох країн не мали щонайменшого   сумніву   у   можливості трансмутації  металів,— вагомий доказ існування алхімії в давні часи. Протягом XIII і на початку XIV століття алхімія, очевидно, набула  вельми значного поширення,  бо на неї врешті-решт   звернув   увагу   і  Ватикан.  У  1317 році своєю буллою папа  Іоанн XXII заборонив цю науку. Згаданий документ, що має назву  «Спондент  партер»,  засуджує алхіміків  до  вигнання і встановлює  великі штрафи   шахраям,  які  наживаються  на трансмутації.

Добре  відомо,  що  написи  «Не палити» вивішуються  в  поїздах тому, що  в багатьох пасажирів є сигарети. Які ж причини викликали появу  наказів — «Не  робити золота»? Слід вважати,  що цінний  пергамент  навряд  чи витрачався б на писання суворих указів, якби не  існувало випадків підпільної  трансмутації.  Англійський король Генріх  IV у 1404 році видав указ, відповідно до якого розмноження металів  проголошувалося  злочином  проти корони.  Це  було  в  часи  Столітньої  війни і Селянської революції.  Король не став  би витрачати  часу  на подібний  указ,  якби він стосувався міфічної загрози, оскільки його непокоїла цілком  реальна війна з  Францією і боротьба проти повстання  власних  селян.  Очевидно, поява золота з невідомого джерела  стривожила  англійський уряд.  Що  стосується короля Генріха  VI,  то він видав  дозвіл Д. Коббе і  Д.  Містелдену на заняття «філософським мистецтвом перетворення  металів», і  цю ліцензію відповідним чином затвердив парламент. Золото, одержане названими алхіміками, йшло на карбування монет, з  чого можна зробити висновок, що корона перестала заперечувати  проти виробництва алхімічного золота, коли воно врешті-решт  потрапило  під  контроль  монетного двора  його величності.

Подією не менш знаменною, ніж заборона алхімії королем Генріхом IV, було офіційне скасування цієї  заборони Вільямом і Марією Англійськими  в  1688 році, де,  зокрема, зазначалось:  «У зв’язку  з тим, що окремі особи, незважаючи на згаданий указ, досягли великої майстерності  й  досконалості в мистецтві виплавки  й очистки металів, а також в їх поліпшенні й збільшенні». В акті про скасування заборони говориться, що з часу правління Генріха IV багато  хто з англійців виїхав до інших  країн  «для занять  вказаним  мистецтвом»  і  що  це  завдає  великої шкоди королівству. Новий декрет оголошував: «усе золото й срібло,  отримане за допомогою вищезгаданого мистецтва», мусить надходити на  монетний  двір їх величностей у Тауер, в Лондоні, де дорогоцінні метали  купуватимуться за повну ринкову вартість, причому без будь-яких розпитувань. Після цієї  реформи король і королева навіть видали декларацію, якою заохочували  заняття алхімічною справою. Наведені факти приголомшують — адже зливки золота, отриманого алхімічними маніпуляціями, можуть і понині зберігатися у підвалах Англійського банку! Важливо підкреслити, що Англія, як відомо, завжди поповнювала свої золоті запаси виключно  з  іноземних джерел. Ясно, що англійські правителі розуміли, наскільки для  них  важливо тримати  під контролем золоті запаси, не дозволяючи, щоб економіку королівства визначало золото з невідомого джерела. Акт скасування свідчить про те, що золото, отримане штучним шляхом, дійсно існувало в Англії і його введення в обіг було централізовано монетним двором їх величностей.  Доказом  цього може бути зразок алхімічного золота, що зберігається у відділі монет і медалей Британського музею в Лондоні. Він має  форму кулі, оскільки саме цю форму  зразок мав  до  трансмутації.

В каталозі музею є  стислий опис цього зливка: «Золото, отримане алхіміком із свинцевої кулі в присутності полковника Мак-Дональда і доктора Колквугуна в Бупорі  у жовтні  1814  року». І хоча дані про сам процес трансмутації відсутні,  факт залишається фактом — офіційно зареєстровано рідкісний зразок алхімічного золота, що зберігається в одному з найбільших музеїв світу.

Відомо, що Йоганн Гельвецій (1625 — 1709), лікар  принца Оранського, нібито теж досяг алхімічних перетворень основних металів на золото. Одного  разу  генеральний інспектор монетного двору Голландії Пореліус відвідав лабораторію Гельвеція і спостерігав за його алхімічними вправами. Отримане Гельвецієм золото Пореліус передав для аналізу ювелірові Брехтелю.  Після докладних  досліджень було встановлено,  що  кількість золота після алхімічної обробки збільшилась у п’ять разів.  Арабські вчені,  такі, як Джабір, Ар-Разі, Фарабі й Авіценна, що жили між VIII  і XI століттями, познайомили  з алхімією Західну Європу. Алхіміки кочували з місця на місце, таємно займаючись своїм  мистецтвом. Заявляти про свої успіхи в  перетворенні простих металів  на  золото було  небезпечно,  бо правителі,  намагаючись  вивідати  алхімічні формули, часто піддавали таких людей тортурам. У книзі «Алхімічна суміш»  (1417)  сер Джордж  Ріплі закликає учнів і практиків цього мистецтва «тримати свої секрети в голові, бо мудрі люди кажуть, що такий спосіб зберігання запобігає стражданням».

Альберт Магнус  (1206 — 1280), що написав багато праць з астрономії та хімії,  не лише вірив  у реальність алхімічних перетворень, але навіть склав правила,  як займатися  цим мистецтвом. Він, між іншим, радить «уникати зв’язків з принцами та дворянами і дотримуватись  обережності й  мовчання».  Роджер Бекон (1214— 1294) залишив шифрований  манускрипт,   який  нібито  вдалось розшифрувати  професорові  В.  Ньюболду.  В манускрипті  вміщено формулу одержання міді. Бібліотека Пенсільванського університету є власницею реторти з препаратом і таким написом,  датованим 1 грудня 1926 року: «В цій реторті міститься мідь, отримана за секретною формулою Роджера Бекона».  Великий доктор Парацельс  (1493—1541) відкрив цинк і водень. Слава  Парацельса як алхіміка була такою великою, що після смерті вченого  його  могилу в  Зальцбургу  було розкопано, оскільки поширювались чутки, що разом  з  ним  поховано  алхімічні  секрети й  великі  скарби.   В  домовині,  однак,  не знайшли  нічого. Знаменита  шпага  вченого, у держаку якої нібито було сховано так званий філософський  камінь,  теж зникла без сліду.  Іншим  великим  алхіміком  був паризький нотаріус  Ніколя Фламель (1330—1418). Розшукуючи ілюстровані документи й манускрипти, він мав  широкі  зв’язки  в  середовищі книготорговців.  На  сторінках  своєї  книги «Ієрогліфічні фігури» він  згадує, що якийсь незнайомець  запропонував йому за  грубі гроші  стародавню  «Книгу єврея Авраама», написану невідомою мовою, і він її придбав.  Багаторічні дослідження переконали Фламеля і його дружину Пернель,  що це — твір, присвячений стародавній алхімії. Використавши  книжковий  текст,  Фламель спромігся здійснити свою першу трансмутацію половини фунта ртуті на чисте срібло 17 січня 1382 року, коли йому було 52 роки. 25 квітня того ж року він виготовив  своє  перше алхімічне золото.

Жителі Парижа XIV століття менш скептично ставились до вміння Фламеля виробляти золото, ніж  сьогоднішні  парижани.  І  вони мали для цього вагомі підстави — алхімік за 36 років своєї успішної діяльності збудував у  Парижі чимало  церков і лікарень. «До 1413 року,— згадує Фламель,— коли я втратив свого вірного компаньйона, за яким у мене болітиме серце до кінця моїх  днів,  вона і  я  вже заснували  й  збудували в Парижі 14 лікарень і три гарно прикрашені каплиці, із значним прибутком; сім церков упорядкували свої цвинтарі. Не менше зробили ми в Булоні на Сені». Ніколя Фламель  пише, що в деяких з тих церков він наказав «відобразити помітки або знаки з «Книги єврея Авраама». І їх дійсно бачили через два століття в таких місцях, як цвинтар  Невинних,  церква св.  Жака де  ла Бушері і церква св. Ніколи  де Шампа. В музеї Кліні зберігається надгробок з могили Фламеля.

«Книга єврея  Авраама»,  можливо,  таки справді існувала,  оскільки  її згадує доктор П’єр Бореллі в складеному ним  у 1654 році «Каталозі таємних  філософських книг». Цей Бореллі був незвичайним  вченим, він далекоглядно  розмірковував  про  такі речі,  як «повітряні кораблі», з допомогою яких можна пізнати «чисту правду, що стосується множинності  світів».  Згідно  з  даними  Бореллі, кардинал Рішельє  наказав шукати алхімічні книги в домі Фламеля і в церквах, збудованих ним. Ці пошуки,  мабуть, були успішними,  бо одного разу кардинала бачили за читанням «Книги єврея Авраама» з помітками Фламеля на берегах.

Цікава також історія англійського алхіміка XV століття Джорджа Ріплі.  Еліас  Ашмул, англійський вчений XVII століття, що подарував Оксфордському університету колекцію, відому як Музей Ашмула, згадує документ з   Мальти — запис   про  пожертвування 100 000  фунтів стерлінгів сером  Джорджем Ріплі ордену св. Іоанна Єрусалимського  на острові  Родос  для  допомоги  остров’янам проти турків. Слід нагадати, що п’ять століть тому цінність фунта стерлінгів була набагато вищою, ніж сьогодні.

Інші алхіміки, схоже, отримували так багато золота, що один з них, приміром, зміг навіть фінансувати хрестовий похід, а інший — сплатити національний борг своєї країни. В умовах сьогоднішньої  фінансової  кризи  і дефіциту, що зростає з року в рік, чимало міністерств фінансів, мабуть, залюбки скористалися б алхімією як панацеєю для поповнення золотих запасів.

Виявляється, навіть папа  Іоанн XXII, котрий видав буллу проти  алхіміків, цікавився мистецтвом трансмутації. Цілком вірогідно, що, ознайомившись із конфіскованими документами  з алхімії,  він виконав деякі алхімічні експерименти. У всякому разі, він є автором алхімічного твору «Мистецтво трансмутації», де розповідається, як, працюючи в Авіньйоні над  філософським каменем, він отримав завдяки своїм дослідам  200  зливків  золота вагою по сто кілограмів  кожний.  Після його смерті у  1334  році серед  залишених  ним скарбів було  25  мільйонів флоринів! Звідки взялись ці багатства — невідомо, тим більше що в ту епоху війн і церковного конфлікту між Авіньйоном  і Ватіканом  джерела папських прибутків були надто  убогими.

У  віденському  Музеї історії  мистецтв зберігається надзвичайне свідчення алхімічної практики минулих віків. У каталозі цей експонат зазначено як  «Алхімічний  медальйон».

Ідеться   про  овальну   медаль  розміром 40X37 сантиметрів  і  вагою сім кілограмів.  Верхня  третина  диска  срібна,   нижні  дві третини — золоті. Історія  цієї медалі заслуговує на те, щоб  про неї  розповісти.  У  XVI столітті в Августинському  монастирі в  Австрії жив молодий чернець на ім’я Венцель Сейлер.  Він нудився  своїм  чернечим життям,  але через брак грошей  мусив тягти свою лямку.  Одного  разу старий  чернець,  який  добре ставився  до  Венцеля, розповів  йому,  що в монастирі закопано  скарби. Венцель захопився ідеєю відшукати їх.

Після  довгих  пошуків  вони знайшли під однією з колон стару мідну скриньку. В ній був пергамент з незрозумілими значками й літерами  і  чотири  склянки  рудого  порошку.  Сейлер, який сподівався  знайти в скриньці золоті монети, був такою мірою розчарований,  що хотів усе ними  знайдене викинути геть. Проте старий чернець зацікавився документом  і  настояв на  тому,  щоб зберегти порошок. Врешті-решт він дійшов висновку, що рудий порошок мусить бути дорогоцінною перетворюючою сполукою алхіміків. Після цього Венцель поцупив з монастирської кухні старий олов’яний таріль  і, посипавши  його знайденим порошком, нагрів на вогні.  Неначе під впливом якихось чар,  олов’яна таця стала щирозолотою!

На радощах Сейлер пішов у місто і  одразу ж  продав золото,  виторгувавши  за  нього 20 дукатів. Старий, однак, вважав, що хлопцеві не дали справжньої ціни.  Невдовзі він помер, і  Венцель лишився  одноосібним  власником чарівного порошку. Розуміючи, що займатися своїм винаходом і  втекти з монастиря без помічника йому не вдасться, він довірив свою таємницю іншому молодому ченцю Френсісу Прейгаузену,  і вони спільно склали план втечі з монастиря.

За отримані  дукати Венцель  купив  вина і влаштував гульню, святкуючи приїзд свого юного кузена Анастасіо  з Відня.  Чутки  про вкрадену тацю, дукати, одержані від ювеліра, і випиті  пляшки  вина дійшли до абата,  і той викликав Сейлера на допит.  Затим  абат  із старшими ченцями відвідали келію Венцеля.

Вони  відімкнули двері   і побачили  голого Анастасіо на ліжку Венцеля. Крім  того, старі ченці зробили інше приголомшливе відкриття — Анастасіо  насправді виявився Анастасією! Поки тривала німа сцена, дівчина  встигла загорнутись  у  ковдру.   Оговтавшись,  божі слуги прочитали їй проповідь про небезпеки, які чатують на її душу.

Венцеля було покарано різками і замкнуто в келії. Проте  чотири дорогоцінні  склянки з рудим порошком він зумів потайки передати через заґратоване вікно Френсісу, який чекав надворі. Потім Венцеля перевели в тюремну камеру, і його майбутнє стало вимальовуватися досить похмурим. Але Френсіс Преигаузен не марнував  часу і  влаштував товаришеві втечу.  Під час  своїх  багатих  на   пригоди мандрів молоді ченці зрозуміли, яким небезпечним стало їхнє життя  через той чарівний порошок,  Френсіс виявився кмітливішим  за Венцеля, і  завдяки йому вдалося зберегти таємний скарб.

У  Відні  друзі  зуміли  здобути  покровительство  графа  Пітера   фон  Паара,  друга Леопольда І (1658 — 1705), імператора Німеччини, Угорщини  й  Богемії,  оскільки цей вельможний дворянин був палким прихильником алхімії. Мали вони прийом і в імператора, який теж виявляв цікавість до цього загадкового мистецтва. У  присутності Леопольда І, отця Спіса і доктора Іоахіма Бехера екс-монах Венцель Сейлер  перетворив унцію олова  на чисте золото. Процес перетворення тривав чверть години. Документ  про цю подію було підписано  чотирма свідками.  Дружба з графом  Пааром виявилась  не такою щирою, як здавалася спочатку. Загрожуючи розправою, він змусив Венцеля віддати йому частину  порошку.  На щастя для Венцеля  й Френсіса,  аристократ  невдовзі після цього  помер. Покровителем Сейлера став  сам імператор Леопольд І. З допомогою графа фон Вальдштейна,  капітана королівської охорони, імператор, застосувавши рудий порошок, власноруч отримав алхімічне золото.  В 1675 році з нього було викарбовано пам’ятний дукат  із зображенням Леопольда І. На зворотному  боці монети напис:  «За допомогою порошку Венцеля Сейлера мене було перетворено з олова на золото».  Свої успішні  досліди  Сейлер  продовжив у Палаці рицарів св. Іоанна на Карнтнерштрасе, у Відні. З отриманого алхімічного золота за наказом графа фон Вальдштейна було виготовлено золотий ланцюг. 16 вересня 1676 року імператор  подарував алхіміку-ченцю титул фон Рейнбурга,  який мала у дівоцтві його мати-аристократка (батько Сейлера був простолюдином), і  призначив його  придворним хіміком.

Коли  рудий  порошок  майже  вичерпався, Венцель Сейлер  і Леопольд І  зосередили увагу на  його  виготовленні, але...   марно.  В 1677 році в трансмутуючу речовину занурили велику срібну медаль, завдяки  чому її нижня частина перетворилась на золото. Слід зауважити, що на ребрі цієї медалі є чотири зарубинки.  Зроблено їх  було професором Бауером у Відні 1883 року для аналізу складу диска. Дві третини його, по товщині, виявилися золотими,  що  виключає припущення про позолоту.

На відомій  картині польського художника XIX   століття   Я.   Матейка   зафіксовано хвилюючу  мить   достеменної  алхімічної трансмутації, здійсненої  на  початку XVII століття в  Кракові  Міхалом  Сендивогіусом у присутності короля Сигізмунда III. Алхімія займалась  не лише виробництвом золота, деякі алхіміки запевняли, що можуть одержувати також коштовні камені. Якщо це правда, то їх треба вважати першими творцями синтетичних каменів. Сучасна наука  вміє одержувати зі шматків антрациту дорогоцінні алмази, проте цей процес надто трудомісткий і  дорогий.  Нобелівський лауреат доктор Вілард  Ліббі  в  1969  році  одержав  алмази з  графітного  блоку, вміщеного між  двома ядерними пристроями.  У  сорокових  роках нашого століття  можливість  перетворення багатьох елементів продемонстрував доктор Е. Лоуренс (США). У  1897 році доктор  Стівен Емменс,  британський   фізик,   заявив  у Нью-Йорку,  що він знайшов спосіб перетворення  срібла в золото.  З квітня  1897-го по серпень  1898  року   він  продав   понад 10 000  зливків золота  пробірному відділу США  на Уолл-стріті.  Газета  «Нью-Йорк геральд»  у той час надрукувала  статтю  про доктора Емменса під назвою: «Ця людина робить  золото  і  продає  його  монетному дворові США». Пробірний відділ підтвердив факт купівлі  золота,  але водночас поставив запитання:  «Чи дійсно він  його отримує  із срібла, як про те заявляє?» Врешті-решт не так уже й важливо, могли чи не  могли алхіміки  перетворювати срібло, олово чи свинець на золото. Істотніше  те, що вони були переконані у можливості перетворення одного хімічного елемента на інший. До Кюрі й Резерфорда  наука  це заперечувала.  У  виданій  1909  року книзі  «Інтерпретація радію» Нобелівський  лауреат, піонер ядерної фізики — і,  між іншим,  автор  слова «ізотоп» — Фредерік Содді,  говорячи про алхіміків, не дозволяє собі зверхності чи глузування.  «Згадаймо, наприклад, чудову легенду  про філософський  камінь, одну  з найдавніших і найсуттєвіших ідей людства. Як би глибоко не занурювались  у  старовинні записи,  ми не можемо знайти  її  джерел. Філософський камінь  наділявся не лише властивістю перетворювати метали, але й  дією еліксиру  життя.  Сьогодні нам ясно, що джерело того набору ідей, які можуть видатися безглуздими, насправді прекрасне — по суті, воно в алегоричній формі  відбиває ті  погляди,  які  ми поділяємо сьогодні».

Єгипетська міфологія  приписує Тоту (Гермесу, або Меркурію) роль культурного  героя, що передав людству таємні знання. Одним з  них була алхімія. Гермес,  чи Меркурій, був також  засновником  медицини.  Він   заклав першу  цеглину тих таємних («герметичних») наук, з яких  виросла сучасна медицина. Було б цікаво простежити розвиток медичної науки від доісторичного медика-знахаря, травника, жерця до фармаколога і лікаря сучасної доби.

 

ЖЕЗЛ ГЕРМЕСА

Емблема  медичних  автомашин — палиця з двома зміями і крилатим капелюхом. Це —так званий жезл Гермеса. Сучасна медицина ніби висловлює цим древнім символом свою вдячність мудрецям давнини.  Під час однієї з археологічних експедицій у Долині царів (Єгипет) було розкопано кілька мумій. У  щелепах  деяких  з них  виявлено містки й штучні  зуби, надзвичайно схожі на вироби сучасних дантистів. Ніхто з учених не чекав  таких  доказів  високого  мистецтва давньоєгипетських лікарів, що існувало кілька тисячоліть тому.

Черепи  древніх майя, знайдені  під  час розкопок  на березі  Джайни  в   Кампече (Мексіка)  теж мають  вражаючі  свідчення досягнень  стародавніх  зубних  лікарів.  На щелепах збереглись коронки й  пломби,  які було поставлено  багато віків тому! Отвори в зубах і розчистку пошкоджень було зроблено  людьми,  що мали чітку уяву про  живу частину зуба. Складу зубного цементу, що застосовувався, ми не знаємо, але пломби з нього збереглись до нашого часу.  Хірурги  до інкського періоду  здійснювали операції на мозку 2500 років  тому. Сучасна ж хірургія освоїла техніку трепанації порівняно недавно, тим більш дивною постає знахідка черепів із слідами успішної трепанації в  Перу.  Інструментами стародавніх лікарів були  обсидіанові наконечники  стріл,  бронзові  ножі, пінцети й голки для накладання швів. Доречно згадати, що перша в історії медицини подібна операція, яку було виконано в готелі «Дьє» в  Парижі  1786  року,  закінчилася смертю пацієнта.

У Південній Америці робили також ампутування. Інкські лікарі користувалися марлевими пов’язками, і, можливо, кокаїном як знеболюючим засобом. Інки відкрили такі важливі ліки, як хінін,  щойно згаданий  кокаїн та беладонну.

У  Стародавньому Вавілоні існував дивний метод допомоги хворим. Геродот пише, що їх виносили на вулицю, і  моральним обов’язком перехожих було  вислуховувати  їхні  скарги.  Керуючись  власним  досвідом,  співчутливі городяни радили недужим застосовувати такі засоби, які, на їхню думку, були корисними в даному випадку або які вони самі на собі вже випробували. Зваживши усе почуте, пацієнти самі  вирішували,  яке  лікування  для  них найдоцільніше. Таке масове експериментування заклало основи фармакопеї і  діагностики в наступні століття.

Джерела наших чудових ліків, на зразок пеніциліну, ауреоміцину чи тераміцину, слід шукати в Стародавньому Єгипті. У медичному папірусі XI  династії йдеться про  певний вид грибка, що росте у вологих  місцях і  який рекомендується вживати для лікування ран та відкритих   виразок.  Отже,  про  пеніцилін людство знало ще за 4000 років до Флемінга?  У всякому  разі, для далеких  наших предків антибіотики не були новиною. Скажімо, соєвим  сиром  і теплою землею,  що мають антибіотичні властивості, користувалися стародавні греки  і китайці,  щоб гоїти   рани  та нариви’.

У давнину єгиптяни використовували невідомий нам мінеральний засіб  для знеболювання при операціях. Знали  вони про зв’язок між нервовою системою і  рухами наших органів, а тому розуміли причини паралічу. В папірусі Сміта  описано 49  клінічних  випадків  цієї хвороби. Жителі долини Нілу ще в давні часи знали й шанували гігієну,  і  їхня медицина, загалом, стояла вище тих лікувальних методів, що  застосовувались набагато пізніше, скажімо, в середньовічній Європі (ще один приклад занепаду науки). Лікарі Країни пірамід мали уяву про дію серця й  артерій і вміли міряти пульс.  Імхотеп (4500 років до н. є.) був  не лише будівником піраміди  Джосера,  але й вважається першим зареєстрованим в історії лікарем.

1  Народна медицина України також використовувала ще в середні віки плісняву для гоєння ран.  (Ред.)

Значний розвиток  медичних знань характерний і для Стародавньої  Індії, лікарі якої мали уяву про обмін речовин, дію кровоносної і нервової систем, генетику й спадковість.  Вони володіли методами застосування протиотрут, робили  кесарів розтин, операції на мозку, користувалися знеболюванням. Сушрута (V століття  до н. е.) наводить діагнози 1120 хвороб. Він дав описи 121 хірургічного інструмента  і був першим, хто робив досліди в галузі пластичної хірургії.

«Сактайя  Грантхам»,  брахманська  книга, написана близько 1500 року до н. е., містить, зокрема,  таку  пораду  стосовно  щеплення віспи:  «Кінчиком  ножа, що  має  на собі джерело запалення, подряпайте руку людини, змішавши  запалення з його кров’ю. Настане пропасниця,  але її  перебіг відбуватиметься у вельми легкій формі і ніяких ускладнень не дасть».  Винахідником вакцинації вважають Едварда Дженера (1749 — 1823), однак, схоже на те,  що першими  все ж були стародавні індійці!

У  Великобританії, та  й в  інших  країнах, медичні програми підтримуються державою.  Між тим, лікарі Імперії інків і Країни пірамід також отримували платню від уряду, а медична  допомога  населенню була безплатною.  Як мовиться, нема нічого нового під сонцем!

У китайського імператора Цінь-ші (259 — 210 рр. до н. е.) було «чарівне дзеркало», що дозволяло бачити «кістки тіла». Це прямокутне  дзеркало розміром  1,76X1,22  метра зберігалось  у палаці Хен-Ян  в  Шеньсі  ще в 206 році до н. е. Коли  пацієнт ставав перед ним, його відображення робилось перевернутим, але при цьому було видно всі внутрішні органи й кістки, точно так, як на екранах наших флюорографів.  І  використовувалось  воно з тією ж метою — для діагнозу хвороб.  Мало хто знає, що китайський хірург Хуа То робив операції із застосуванням знеболювання 19 століть тому.  В хроніці  Чжоу Шан Щу кінця  династії  Хань  (25 — 220  рр.  н.  є.) є повідомлення, схоже на публікацію сучасного медичного журналу:  «Спочатку він давав пацієнту випити порошку, виготовленого з насіння коноплі та інших засобів,  і розведеного у вині, а коли той впадав у забуття,  робив розтин живота чи  спини  й видаляв  хвору частину. Якщо  шлунок  чи кишечник було вражено лише частково, він за допомогою ножа ретельно очищав ці  органи  й  видаляв уражені частини,  що містили інфекцію. Потім зашивав  рану й змазував  її чудодійною маззю,  внаслідок  чого  рана  загоювалась протягом чотирьох або п’яти днів, а за місяць пацієнт одужував повністю».  Лестеровський інститут в  Шанхаї,  заснований одним британським магнатом в 30-і роки, вивчав наукові основи стародавніх китайських ліків. Кожен  з цих засобів, навіть такі дивні, як шкіра мавпи, мозок собаки, очі вівці, печінка свині чи морські водорості, як з’ясував доктор Бернард Рід, містить  ефективно діючі хімічні речовини.

Переливання крові західна медицина вперше застосувала в XVII столітті. Австралійські ж аборигени знали його ще тисячі років тому.  Вони  теж беруть  кров  з вени  середньої частини руки за  допомогою порожнистої очеретини. Переливання крові аборигени виконують також через рот, але техніка цього методу, хоч  за операцією спостерігало кілька дослідників,  залишилась неясною.  Мабуть, австралійські знахарі успадкували якісь  давні  знання.  Вони  чудово  обізнані з властивостями вен, з яких можна брати кров.  Здається надприродним, але вони вибирають саме того донора, що потрібен. Переливання крові застосовується не  тільки в критичних випадках поранення або хвороби, але також для підняття життєвого тонусу літніх людей.  Живучи в  умовах постійних засух  та інших нещасть, що повсякчас загрожують  їм голодом, аборигени вже багато століть регулюють у себе  народжуваність, їхні  жінки  застосовують  з цією метою пілюлі, виготовлені зі смоли  певних рослин. Ці факти  вражають, і  шкода, що в зв’язку з розпадом племінного ладу австралійців і втратою у них інтересу до медичної професії первісну медицину аборигенів уже майже забуто. Місцеві жителі нині не збирають лікарських рослин і поступово втрачають свою найціннішу спадщину.

 

ВІД ХРАМІВ І ФОРУМІВ ДО АТОМНИХ РЕАКТОРІВ

Мабуть, жодна людина, яку цікавить шлях науки,  не  може  лишитись байдужою до так званих «Смарагдових таблиць Гермеса». Хоч цей документ  і вважають  середньовічним, його стиль і цілковита відсутність середньовічних алхімічних  термінів  засвідчують  більш давнє   походження.   Доктор   Сигізмунд Бакстром, вчений XVIII століття, на підставі своїх досліджень датує «Смарагдові таблиці» 2500 роком  до н. е.

Відкриваються вони такою сентенцією: «Те, що  міститься над  нами, схоже  на те,  що міститься  під нами, а  те, що  міститься  під нами, нагадує те,  що  міститься над  нами, і  можна лише  дивуватись  одній і тій  же будові». Ці слова слід розуміти так, що світ атома з його електронами,  які обертаються навколо ядра, дзеркально уподібнений планетам, що рухаються навколо Сонця, і макрокосмосу зірок та галактик.  Ідея єдності  космосу і  речовини ще раз підкреслюється на іншій сторінці: «Всі речі  зобов’язані  існуванням своїм — Єдиному, а  походженням своїм — Єдиній Речі».

«Відокрем  землю  від  вогню, ніжне  від грубого,  обережно  і  вміло.  Ця субстанція піднімається від  землі  до неба і знов спускається  на землю — і  таким  чином високе й низьке  збільшують свою  міць».  Сказане можна  тлумачити  як процес  розщеплення атома і пов’язані з ним  небезпеки. «Це —потенційна міць усіх сил, бо вона перемагає все тонке і проникає у все грубе, і саме таким чином було створено світ»,— читаємо в іншому місці «Смарагдових таблиць», де відбито уявлення древніх про коливальну властивість речовини і про хвилі й промені, що пронизують усі субстанції.

Першим сформулював  атомну теорію Демократ. Завбачивши погляди сучасних фізиків, мислитель майже 2500 років тому був переконаний,  що:  «Насправді, нічого, крім атомів і  космосу, не існує». Фінікієць Мошус, хоча й пов’язує це основоположне знання з іменем грецького філософа, проте його власні погляди на будову атома ближчі до істини, оскільки Мошус  відстоював ідею подільності атома, яка  згодом  була  цілковито  доведена,  не кажучи  вже  про те, що відкриття все нових і  нових  атомних частинок триває.

Грецькі філософи заявляли, що нема істотної різниці між небесними тілами і  Землею.  Вчення Гермеса мусило б сприйматися  еллінськими мислителями як аксіома. Левкіпп (V століття до н. е.) і  Епікур (341 — 270 рр. до н.  е.)  теж  визнавали  вчення  про  атом.  Римський поет і вчений Лукрецій (І століття до н. е.)  писав  про  атоми,  «які  повсякчасно сновигають по всьому космічному просторові» і зазнають «силу-силенну змін під впливом зіткнень». Він вважав, що атоми неможливо побачити через  їх  малі розміри. Ці класики давньої літератури  й філософії викликали повагу  і захоплення у передових мислителів; вони розпізнавали   обриси сучасної  науки і сприяли її розвитку. Але ми й досі не знаємо, що змушувало їх вірити  у невидимі  атоми.

У  своїй  знаменитій поемі  «Про  природу речей» Лукрецій висловлює думку, що «у безмежності не  може  бути ніякого центра». Ця теза є наріжним каменем теорії відносності Ейнштейна.  Геракліт  (V  століття до  н.  є.), здається, теж був близький до теорії відносності, оскільки одного разу зауважив:  «Шлях угору  й шлях донизу — суть одне  і те ж».  Зенон Елейський (V  століття  до н. є.) демонстрував відносність руху і  часу  парадоксальними загадками, приміром, такою: «Якщо стріла,  що   летить,  кожної   миті  польоту перебуває  нерухомою в  просторі,  що дорівнює  її довжині,  то коли ж  вона  летить?» У знаменитому  парадоксі  колісниць  Зенон навіть спробував довести скорочення часу для тіл,  котрі  рухаються, що пізніше  зробив своїми  формулами  Ейнштейн.  Вчений  XV століття  Микола  Казанський,   пишучи  про «Всесвіт без  центра», давав тим  самим  ще один зразок передбачення теорії відносності.  Лаоцзи (VI—V століття до н. е.), засновник даосизму, вважав, що кожне явище у Всесвіті відбувається згідно  з  законом  природи, або дао,  який керує всім у світі.  Кожна істота, вважав  Лаоцзи,— результат взаємодії  двох космічних  першопричин:   чоловічого — янь і жіночого — інь.  З  наукового  погляду — це цілком вірно, оскільки позитивний і  негативний заряди  у світі атомних часток визначають усі явища природи.

Стародавні мислителі усвідомлювали небезпеку, пов’язану з тим, що знання можуть потрапити до людей, ладних спрямувати їх на руйнівні  цілі.  «Було  б  найбільшим гріхом розкрити таємниці вашого мистецтва солдатам»,— писав китайський алхімік тисячу років тому. Не зайве і нині  замислитись: чи вільні від цього гріха сучасні  ядерні алхіміки?  Атомна   структура  речовини  згадується і в  брахманських  творах  «Вайшешіка»  та «Ньяя». В книзі «Йога Васіштха» говориться:

«Всередині  кожного атома існують величезні світи,  такі   ж  численні,  як   і  порошинки у сонячному промені». В індійському сказанні «Улука», складеному 2500 років тому, висловлюється  гіпотеза, що всі  матеріальні об’єкти  було створено  з параману, або —зерен  речовини,  який пізніше  дістав  назву «Канада», тобто — ковтальник зерен.  У  священних текстах Стародавньої  Індії мова  йде  про зброю,  що нагадує атомні бомби. В тексті «Маусолапарва» оповідається про громову стрілу — «велетенського посланця смерті», що перетворює на попіл цілі армії, а також спричиняє випадання волосся та нігтів у тих,  котрі лишилися живими. Глечики без видимої причини   тріскаються,  а  птахи —біліють.  Через кілька годин  всі продукти стають  отруйними.  Читаючи  цей давньоіндійський текст, пригадуєш моторошну картину Хіросіми.

«І випущено було вогненний снаряд, що сяяв  бездимним полум’ям.  Густий  морок вкрив  зненацька небо.  Хмари  клубочились у повітрі, ллючи  кров. Світ, обпалений жаром цієї зброї, здавалося, тремтів у лихоманці» —так описується у книзі  «Дона  Парва»  одна з подій далекої минувшини людства. Цей опис майже унаочнює грибоподібну хмару атомного вибуху і атомну радіацію. В іншому уривку вибух порівнюється  із сяянням десяти тисяч сонць.  фізик Фредерік  Содді  не був  схильний сприймати ці древні  повідомлення як байки.  В книзі  «Інтерпретація радію» (1909 рік) він зауважує: «Чи нема в цих текстах підстави для припущення, що  якась нині забута раса людей володіла не тільки  тими знаннями,  які ми здобуваємо лише сьогодні, але також і силами, для нас поки що недоступними?» Коли доктор Содді Писав цю книгу, атомну скриньку Пандори ще не було  відкрито.  В Індії, зокрема, було знайдено радіоактивний кістяк, випромінювання якого у 50 разів перевищувало нормальний рівень. Можливо, санскритські описи атомної зброї в доісторичні  часи достовірні.  Поверхню  пустелі  Гобі поблизу озера Лобнор вкриває скляний шлак, що є результатом китайських атомних випробувань. Але в цій же пустелі є райони, вкриті подібним скляним піском за тисячі років до Мао!  Яка  ж  сила  розплавила той  пісок у давнину?

У брахманських книгах  згадуються дивні проміжки часу. Наприклад, у книзі «Сіддганта-сіромані»  описуються частки,  найменша  з яких—труті—дорівнює 0,33750  секунди. Цікаво,  що  проміжок  часу  в  3X108  секунди дуже  близький до тривалості життя окремих мезонів і  гіперонів.  Цей факт  підтверджує сміливу гіпотезу  про те, що ядерна фізика на нашій планеті — не новина.

У книзі  «Варахаміхіра» (близько  550  року н. е.)  зазначається  навіть  розмір  атома.  Математична величина добре узгоджується з дійсним розміром атома водню. Виглядає фантастичним, але давня наука мала уяву про атомну  структуру речовини  і розуміла, наскільки мала її кінцева частинка.  Нічого бодай віддалено схожого  на  ці  відомості західна наука до XX століття не мала.

Філолай у V столітті до н. є. висловив дивне припущення  про  «антихтон»,  або  «антиземлю», невидиме  тіло  в нашій  Сонячній системі. Проте, поняття «антиречовина», «антисвіти» чи «антипланети» утвердились в науці лише   порівняно недавно.  Сучасна  ядерна фізика дивиться  на позитрон як  на електрон, що мандрує з майбутнього  в минуле.  І  це обернення  часу  в атомному світі  є новим відкриттям. Згадаймо, однак, Платона. У своєму   «Політикові» мислитель  розмірковує, зокрема, про  космос, який  нібито циклічно повторюється, періодично  повертає стрілу часу  і  подеколи рухається   з  майбутнього в минуле. Сьогодні  нам, правда, відомо, що атомні частки можуть рухатись  назад у часі але для великого Платона, здається, і ця думка не була дивиною.

Втім, якщо   знання   стародавніх  людей у галузі атомної теорії позначені фрагментарністю, то цього аж ніяк не можна сказати про астрономію. Наука, що мала глибокі  корені в минулому і систематичну практику протягом тисячоліть, в античний період досягла вельми високого рівня розвитку.

 

ЗОДІАК І МУЗИКА СФЕР

Чи  не дивує вас те,  що стародавні майя називали сузір’я,  відоме у нас  як Скорпіон, тим  же  іменем? Оріон,  або  Мисливець, відомий у Вавілонії, Єгипті й Греції, мав схоже ім’я   в  Китаї — Мисливець,   або   Осіннє Полювання. Наш  Водолій мав у Стародавній Мексіці ім’я Тлалока, бога Дощу. Найдивніше те,  як  можна було,  спираючись   на  уяву, побачити схожість між формою сузір’їв і цими образами?  Можливо, ранні  цивілізації мали доступ  до  стародавніх  списків з  назвами сузір’їв, якими вони й скористались? Китайський зодіакальний знак Вівця знаходить  своє відображення  у  вавілонському зодіаку  як Овен. Китайський Бик  на Заході називається Телець. Кінь китайської астрономії є Стрільцем Вавілонії  і Єгипту. Та хоча назви часто ідентичні,  ними  інколи  позначаються різні сузір’я.

Схожість між назвами сузір’їв у Центральній Америці і Китаї ще більш вражаюча. В ацтекському  календарі були, наприклад, роки Крокодила, Змії, Кролика, Собаки  і Мавпи.  В китайсько-тібетському календарі також були роки Дракона, Змії, Кролика, Собаки і Мавпи!  Ці дивні збіги  заслуговують на увагу. Нам не лишається  нічого іншого, як  погодитись із відомим вченим  Джорджіо  де  Сантільяною, котрий  пише з приводу назв сузір’їв у книзі «Походження  наукової думки»:  «Вони,  безумовно, повторювались у всіх  країнах  від Мексіки до Африки  й  Полінезії  і дійшли до наших днів».

Піфагорейці, які спостерігали сузір’я,  приписували їм Музику Сфер. На думку Піфагора, всі  зірки  живуть  і служать  притулком розуму. Він уявляв космос як космічну ліру з численними  струнами, котрі,  власне, і  породжують  цю Музику  Сфер.  Майже в  той самий  час  даосисти  в  Китаї поділяли  таку ж думку: «Все, що існує, існує в космосі, і все, що існує в космосі, має звук». Сьогодні нам відомо, що зорі й  планети  є  джерелом радіовипромінювання. Чи не це мали на увазі піфагорійці й даосисти? Чи не  цю Музику Сфер ловлять  наші радіотелескопи?  Музичну гаму було розроблено Піфагором.  Вимірюючи довжину акордів і слухаючи звуки струн, він знайшов між ними математичний зв’язок. Його  школа вважала,  що  планети рухаються  в   певному  порядку і   що  їхні відстані від «центрального вогню» нагадують інтервали діатонічної гами. Піфагор та його учні були близькі  до істини, оскільки планетні орбіти розташовані в певному математичному порядку. Відповідно  до закону Боде, якщо число 4  додати до ряду 0, 3, 6,  12, 24  і т. д., а результат розділити на 10, то ми матимемо приблизну  відстань планет від Сонця, де за одиницю  прийнято  відстань  від Землі  до Сонця. Це — ще один приклад того, що древні знали ті істини, які вважаються новим словом сучасної астрономії.

У минулому  астрономія була тісно пов’язана з астрологією, або мистецтвом розпізнавання впливу  небесних  тіл  на Землю й  людину.

Викопні науки алхімія  і астрологія не  були вільними від забобонів  і перекручень. Астрологія  з погляду сучасної  науки — це лише примітивна астрономія. А її спроби завбачати майбутнє  вчені  вважають  безпідставними.  Тим часом ще кілька десятиліть тому  ніхто з учених не вірив, що сонячні плями можуть викликати спустошливі  напади  сарани у Південно-Східній Азії,  сама  ідея про  такий зв’язок  між сонячними плямами і комахами Землі здавалась надто дикою, щоб її обговорювати на науковому рівні. Але спостереження  минулих  десятиліть встановили  безумовний зв’язок між навалами сарани і активністю сонячних плям. Нині для прогнозування появи  сарани  здійснюються  всі   необхідні виміри.

Серйозні вчені почали стежити за впливом космічних  сил   на  земні  явища.  В   книзі «Загадки космосу» (Нью-Йорк, 1967) В. Р. Корлісс пише: «Дивно, але максимуми сонячних плям  майже  повністю  збігаються з часом Французької  і  Російської  революцій,  обох світових воєн і корейського конфлікту. Якщо в астрології є хоча б трохи правди, то завдання науки полягає в поясненні цієї правди в наукових термінах  і очистки її від усяких нашарувань».   На думку  радянського  астронома П.  Р.  Романчука, так звані  «квадратури» і  «сполучення»  в астрології мають наукову основу. Вони відповідають таким положенням Сонця,  Юпітера й Сатурна, за  яких виникає сонячна активність, вважає він, ґрунтуючись на власноручно  проведених  спостереженнях.  У радянському  журналі   «Знание — сила» (1967,  №12)  А. Гангнус пише: «У давнину астрологи намагались передбачити майбутнє за відносним розташуванням  планет. І хто знає, чи так це вже безглуздо. Якщо відносне розташування планет  впливає на  сонячну активність, тоді астрономічні таблиці можна використовувати для складання геліофізичних і  навіть довгочасних  кліматичних прогнозів».  Радянський космонавт О. А. Леонов і доктор В. І. Лебедєв пишуть: «Кількість автомобільних пригод зростає в чотири рази на другий день після сонячного спалаху порівняно з днями   спокійного   Сонця».   Вони  також стверджують, що кількість  самогубств під час спалахів на Сонці зростає у чотири  або  п’ять разів  порівняно з його  спокійним станом.  Ці висновки серйозних вчених вказують на зв’язки між сонячними і планетними силами та подіями, що  мають  місце на  нашій Землі.  Астрологія ґрунтувалась на думці,  що зірки впливають  на наше життя.  Схоже,  що деякі погляди  астрологів  можуть  мати  наукову основу!  Коли  Галлей  критикував Ньютона за те, що той вважав астрологію  наукою, сер Ісаак  Ньютон відповів: «Я вивчав  предмет, сер.  Ви — ні».  Якщо  навіть  відкинути  ту частину астрології, що  пов’язана з  передбаченнями,  то  й  тоді  одне  лишатиметься безумовним — оповіді давнини явно припускали, що зоряні тіла спричиняють радіацію. Це вже — ідея, поза всякими сумнівами,  цілком наукова.

 

З англійської переклали

Ростислав ФУРДУЙ і Трохим ЯКОВЕНКО

---

[1] Доеліджениями сучасних антропологів появу наших найдавніших предків (австралопітеків) зі Східної Африки відсунуто в глиб віків до межі 3,8 мільйона років. (Прим, перекл.)