«Всесвіт»№12

Загадки стародавньої науки

ne_persi4

ВІКИ І МАВПИ

Нині, коли кожному школяреві відомо, що наш  мавпоподібний предок, синантроп, жив понад 600 000 років  тому,  дивним  здається твердження одного з наукових світил початку XIX  століття, Кюв’є:  «Доісторичної  людини, яка фізично відрізнялась від сьогоднішньої, на Землі ніколи не було». Насправді ж ці люди існували, і їхні кістяки сьогодні можна побачити в музеях. Парадокс: сто чи двісті років тому європейці  ще  були  переконані,  що людина і  Всесвіт виникли  менш як  6000  років тому, в той час як багато мислителів давнини мали цілком науковий погляд на тривалу еволюцію людини.

Відповідно до санскритської книги «Ману» (бл.  II  ст.  до  н.  е.),  зародки життя вперше виникли у воді під дією тепла. Вони послідовно проявляли себе як мінерал, рослина, комаха, риба, рептилія, ссавець і, нарешті, у вигляді людини.  Інша брахманська книга глибокої давнини —  «Втілення  Вішну» — наводить такий ряд перетворень: риба, черепаха, вепр, лев-людина, карлик, людина із сокирою, Рама й Крішна. І знов  у цій алегорії  ми розпізнаємо додарвінівський погляд на еволюцію.  Рибу змінює рептилія, на її місце приходить ссавець. Потім з’являються велетенські й карликові примати. Гігантопітек мав  зріст 5 метрів, а пітекантроп був  невисоким. Справжнім прабатьком  сучасної  людини   був   кроманьйонець, «людина із  сокирою». Рама —символ  цивілізованої  людини,   а   Крішна виступає як майбутній ідеал людства — людина космічна. Ці чудові ідеї індійських мислителів, висловлені за тисячі років до нинішньої доби, знайшли втілення  в  теорії еволюції. «Предком людини  є  риба — живі  істоти вийшли з води»— вважав Анаксімандр у VI столітті до  н.е. Лукрецій змалював картину «виживання найбільш пристосованих» у поемі «Про природу речей».  Зрозуміло,  що такі чіткі уявлення про еволюцію існували задовго до Ламарка й  Дарвіна. Лише  сто років тому дарвіністи  наштовхнулись  на стіну  опору, глузування   і  страху.  Якось  на  лекції  з еволюційних питань жінка  відомого вченого Девіда Брюстера, почувши про факти,  приголомшливі як для  її чутливих вух,  втратила свідомість.  Навіть  нині подекуди в США діє закон, спрямований проти еволюційної  теорії.  Однак у цій теорії нема нічого образливого —космічний процес розвитку  від нижчих форм життя до вищих  відкриває перед  людиною велике майбутнє.  І хтозна,  може, стародавні майя, у  священній  книзі  яких — «Пополь-Вух» — мавпа  постає предком людини, таки мали рацію.

Зіставлення  наукових  знань,  що  існували понад два   тисячоліття  тому, з поглядами попередніх трьохсот років дозволяє зробити висновок,  що  стародавні люди переважали наших ближчих предків у поясненні багатьох явищ. Зокрема стародавні жителі Азії сміливо припускали,  що світ і людство мають великий вік тривалістю  в сотні тисяч і мільйони років.  А на думку європейців наполеонівських часів, Земля й людина були створені богом лише кілька тисяч років  тому.

Як  уже зазначалось, брахмани обчислили тривалість життя Всесвіту, або День Брахми, в  4320  мільйонів  років.  Ліванські   друзи визначали вік світу в 3430 мільйонів років. Нині вік Землі приймається за 4600 мільйонів років, а  вік  земної  кори — за  3300  мільйонів.  Впадають в око не  лише вражаючі  паралелі цих величин,  але й  проміжки часу, що ними користувались індійські  пандіти (мислителі), тобто — мільярди років. Такі великі періоди часу в космічній хронології до початку нашого століття не застосовувались.

За даними Сімпліція (VI ст. н. є), стародавні єгиптяни вели записи астрономічних спостережень   протягом  630 000   років.   Як  пише Ціцерон,— зауважуючи   водночас,   що   не сприймає це на віру,— архіви Вавілонії містять відомості  за  470 000 років. Єгипетські жерці сповістили  Геродота в V столітті до н. е., що Сонце не  завжди  сходило там,  де воно сходить зараз. Отже, в їхньому розпорядженні  були  записи  про   прецесію  рівнодень щонайменше як за  26 000 років. Старогрецький історик Діоген  Лаертський (III ст. н.  е.) заявляє, що астрономічні записи єгипетських жерців починаються з 49 219 року до н. е. Він також згадує  їхні   каталоги  373  сонячних і  832  місячних  затемнень,  які  повинні охоплювати період  приблизно в 10 000 років.  Візантійський   історик  Георг   Сінцеллій стверджує, ніби літописці фараонів зазначали всі  події   протягом 36 525  років. Мартіан Капела (V ст. н. е.) пише,  що,  перш ніж астрономічні відомості Єгипту стали доступні світові, вони таємно  нагромаджувались протягом 40 000 років.

Вавілонські жерці  відносять першу династію після   потопу  до 24 150 року  до  н. е.  За ватіканським кодексом А-3738, майя розпочали свою календарну систему 18 612 року до н. е. Геродот на основі інформації, отриманої ним в долині Нілу, відносить правління Осіріса до 15 500 року до н.  е. Він зауважує, що жерці абсолютно  впевнені у правильності цієї дати.  Місячний календар Вавілонії і сонячний календар Єгипту ведуть свій відлік од 11 542 року до н. е. Єгипетські  жерці, як пише Платон, датою  занурення   Атлантиди   вважають 9850  рік до н. е.,  а  зороастрійські  книги «початок часу» датують 9600 роком до н. е.  Питання  про точність  цих дат залишається відкритим.  Та мимоволі  спадає на думку, що наші прадавні предки були  набагато ближчими до істини, ніж вчені і церковники якихось півтора століття тому,  коли вважали,  покладаючись на хронологічні дослідження Біблії єпископом  Асшерським, що світ було створено в 4004  році до н. е.

На  думку  брахманів, світ майже  такий старий, як  це підтверджує  сучасна  наука.  Хроніки майя,  єгиптян  і вавілонян сягають у далечінь минулого набагато глибше, ніж наші історики.

Кругозір народів  давнини був широчезний, і ми лише сьогодні  починаємо бачити те, що вони розуміли вчора. Ми, звичайно, можемо ставитись скептично  до висновків вавилонських і єгипетських жерців про те, що людина стала цивілізованою півмільйона  років тому, і відпускати цивілізації для прогресу від колісниці до  автомобіля, від  луків і  стріл до атомної бомби, від  човна до космічного корабля лише п’ять  тисячоліть.  Але  чи маємо,  зрештою право затуляти очі  на суперечливість  деяких палеонтологічних даних? Згідно з цими даними, приміром, людиноподібні мавпи з’явились майже  2   мільйони  років  тому.   Ще — не люди, але — вже й не мавпи. Цілком вірогідно, що сучасна людина і мавпа мали спільного предка. Коли ми уявимо період у 2 мільйони років, що  представляє  тривалість існування людини, як один рік, то муситимемо визнати, що  австралопітек з’явився  1  липня,  пітекантроп  прийшов  14  жовтня,   неандерталець — на   різдво  (католицьке),  а  кроманьйонець — 27  грудня. Сьогодні,  за  цією шкалою, настало  31  грудня, яке триває вже 5500 років.  Первісна  людина почала виготовляти знаряддя між липнем  і вереснем цього Великого Року, а на початку другого грудневого  тижня   ми відкрили  вогонь. Протягом 11 місяців  Великого Року  Еволюції  предки людини повільно  відділялись  від тваринного царства, випростуючись під  час ходи і розвиваючи свій  мозок.  Нашим  безпосереднім предком був  кроманьйонець.  Він  з’явився наприкінці  льодовикового  періоду,  близько 35 000 років тому,  й  існував безперервно  до світанку історії, коли став предком сучасної людини. Кроманьйонець мав зріст 1,8 метра, був  розумним і  красивим. Європейський неандерталець не  мав з ним нічого спільного.  Його зріст не перевищував 1,65 метра, він мав короткі мускулясті руки й ноги, широкі груди, важив приблизно 82 кілограми. У цієї доісторичної людини був дуже низький лоб і майже не існувало  підборіддя;  у порівнянні з кроманьйонцем вона  виглядала досить потворною.  На початковій  стадії  свого існування кроманьйонець був сучасником неандертальця,  якого він швидко витіснив  завдяки силі й розуму. Неандертальця,  однак, не можна вважати дідом кроманьйонця,  хоча  окремі схрещування тих  рас і відбувалися, завдяки чому виникли дещо поліпшені гібриди неандертальського типу.

Щоб розвинути з приматів  неандертальця, еволюція діяла сотні тисяч  років. І  якщо їй знадобилося стільки часу для створення вузьколобої,  майже   позбавленої   підборіддя, товстошиї, приземкуватої істоти, то як міг за кілька тисяч років з’явитися кроманьйонець, котрий уже  мав пошитий зі  шкур одяг, носив прикраси, займався різьбленням по мамонтовій кістці,  робив  чудові  наскельні малюнки і вів  календар на підставі  спостережень за Місяцем, розвиваючи навіть школи мистецтв?  Наша  планета   переживала   льодовикові епохи  різної тривалості — остання  з  них закінчилась  приблизно  12 000   років тому.  Епохи розділяються  міжльодовиковими  періодами, в один з  яких, до речі, ми й живемо.  Періоди  теплого   клімату   тривали   до 150 000 років — час достатній для народження,  розквіту, а потім  і загибелі під кригою чи океанськими  хвилями   цивілізації.   Кроманьйонець міг бути нащадком такої райської епохи. Ця гіпотеза дає можливість пояснити великий мозок і високе чоло кроманьйонця як спадок від попередньої  раси.

Тепер спробуймо застосувати  ту саму порівняльну шкалу для дня, в якому ми живемо,— 31 грудня. Розділімо його на 12 годин — від 6 години ранку до 6-ї вечора, від світанку до заходу. Таким чином, сьогодні о 7-й ранку ми винайшли бронзу, письмо і колесо. Близько 8-ї почали будувати міста. Десь перед 11-ю навчились виплавляти й кувати залізо. Між 1-ю і 2-ю пополудні наші грецькі предки почали розмірковувати про  природу космосу — від атома до  космічної подорожі.  Приблизно о  4.30  Дня  ми  отямились  від історичної сієсти — середньовіччя — і почали розвивати наукові  здобутки Стародавньої Греції. О 5-й дослідники поперепливали океани й повідкривали усі ще невідкриті континенти. На заході сонця ми викрали прометеїв вогонь у атома і злетіли до Місяця. Все найсуттєвіше відбулося в останню годину останнього дня Великого Року.

Якщо ця ескізна ретроспекція відповідає істині, то історія людини не має еволюційних аналогій.   Адже   коневі   потрібно   було 60 мільйонів  років, щоб стати тим, чим він є сьогодні.  Предок мурашки жив 150 мільйонів років тому, а його сучасні нащадки майже не змінились.  Є  щось украй нереалістичне в намальованій картині, де тварина, яка лазила по деревах, протягом двох мільйонів років стала двоногою,  зуміла створити машини, що плавають по  воді, мчать  суходолом,  літають у повітрі і  навіть  у міжпланетному просторі, тоді  як її недорозвинені  родичі все  ще стрибають  з  гілки на гілку. Важко повірити в те, що історія людини у ЗО разів коротша за історію коня.

Розмірковуючи над нашим походженням, приходиш до висновку, що кроманьйонець не розвинув би своїх мистецьких здібностей, не сприйнявши спадковості попереднього циклу цивілізації, про який  нам нічого  не відомо.  А ми ніколи б не досягли Місяця, не успадкувавши властивостей кроманьйонця. Втім, зробити  цю гіпотезу дійсно  науковою можуть лише матеріальні докази протоісторії. Скажімо, такі, як відкриття кістяка людського типу в Тускані у 1958 році докторами Дж. Гарцелером і Г. де Терра в шарах міоценової епохи (10 мільйонів років).

А може, витоки нашої еволюції слід шукати не під ногами,  а  над головою?  Може, наш розвиток прискорила інша галактична цивілізація, на  мільйони  років старша  за  нашу?

«Можливо, ми — витвір,— розмірковує Чарлз Форт,— космічної надцивілізації, котра виводить богів  з мавп?»

 

НЕБЕСНА КОМЕДІЯ

У 1877 році директор Морської обсерваторії  у Вашінгтоні  Асаф  Холл відкрив  два маленьких  місяці  Марса — Фобос і  Деймос.  Дивно, але в 15-й книзі «Іліади» мова йде саме про  два  супутники   бога   Марса — Фобос і  Деймос.  Чи  не існувало  якоїсь давньої традиції говорити про марсіанські супутники алегорично? Адже ще за 250 років до їхнього відкриття  Кеплер  (1571—1630) опублікував таку розшифровку астрономічної  анаграми Галілея:  «Вітаю  вас,  близнята — нащадки Марса!» Сірано де  Бержерак (1619—1655) у  своїй книзі «Інший світ» також згадує  два  місяці Марса. Вольтер (1694—1778) теж був упевнений в існуванні двох марсіанських  супутників.  «Подорожуючи планетою Марс, що, як добре відомо, вп’ятеро  менша за нашу маленьку Землю, вони споглядали два місяці,  орбіти яких недоступні для спостереження жодному з наших астрономів»,— пише він у «Мікромегасі».

У «Мандрах Гуллівера», написаних 1726 року, Джонатан Свіфт розповідає, зокрема, про літаючий острів Лапуту, що висить і рухається в просторі за допомогою магніту. Вчені  цієї невагомої  «космічної платформи»  говорять про  два місяці  Марса. Одна з цих  «менших зірок, або супутників», як їх  називає Свіфт, обертається  на відстані трьох марсіанських діаметрів  від  центра  планети.  Друга — на відстані п’яти  діаметрів Марса.  Відомо, що справжні відстані орбіт Деймоса (зовнішнього супутника) і Фобоса (внутрішнього) становлять  близько  3,5  діаметра  для  Деймоса і  майже 1,5 для  Фобоса. З  цього приводу доктор І. М. Левіт, американський астроном, зауважує: «Схожість між супутниками гіпотетичними і реальними настільки близька, що це можна вважати одним з найбільш загадкових подвигів думки».

Передбачення Свіфта, Вольтера, Бержерака й Кеплера, як правило, пояснюють так: Земля має один  місяць, Юпітер — чотири (стільки було відомо в ті  часи), тому  Марс повинен мати два. Незалежно від того, чому мислителі XVII—XVIII століть  були впевнені,  ніби  в Марса є два супутники, вони влучили в ціль —планета справді їх має. Більше того — вони найменші в Сонячній системі, де відомо понад 30 супутників. Далі, Фобос  є найшвидшим супутником Сонячної системи, бо він  обертається навколо Марса за 7 годин 39 хвилин —швидше, ніж Марс обертається навколо своєї осі.  Це явище в нашій  Сонячній  системі унікальне.

Важко відмовитись  від припущення,  що, можливо, стародавні греки отримали легенду про супутники  Марса з невідомого джерела первісної  науки.  Наукову істину було  завуальовано в їхній легенді про бога Марса та двох  його супутників — Фобоса  і Деймоса.  Історія  двох  місяців Марса,  про які  люди говорили  за   двісті років  до  того,  як їх побачили,  справді вражає. Та є ще цікавіша загадка, прямо протилежна історії з  двома марсіанськими місяцями.  Неймовірно,  але —факт: існував і такий місяць, котрий спочатку побачили, а заговорили  про  нього  пізніше.  Йдеться  про  дивний  випадок  з місяцем Венери.

Рано-вранці  25 січня 1672  року  великий астроном Кассіні, який відкрив  Червону Пляму Юпітера, помітив поблизу Венери маленький об’єкт.  Він спостерігав його  10  хвилин, але з публікацією свого сенсаційного відкриття венеріанського місяця вирішив не поспішати.  18 серпня 1686 року о 4.15 ранку він знову побачив його. Супутник був чималий — чверть розміру Венери — і перебував  на відстані 3/5 діаметра планети. Кассіні спостерігав тіло 15 хвилин і ретельно занотував усе побачене.  23 жовтня 1740 року англієць Джеймс Шорт виявив невідоме небесне тіло поблизу Венери, на відстані 1/3 діаметра планети, і досліджував його за допомогою телескопа протягом години. 20 травня 1759 року Андреас Майєр з Грейфсвальда (Німеччина) теж спостерігав протягом півгодини астрономічне тіло поблизу Венери. У  1761 році Жак  Монтень, член Лімозького товариства, що відкрив  комету і дуже скептично ставився до повідомлень про венеріанський місяць, бачив його 3, 4, 7 і 11 березня. Того самого року  10,  11 і 12 лютого Жозеф-Луї Лагранж з Марселя,  котрий став пізніше  директором  Берлінської  Академії наук, повідомляв про спостереження супутника Венери. Тоді  ж,  15,  28  і 29 березня, Монбарро з Оксера (Франція) теж помітив у свій телескоп   Венерине «маля».  Згодом вісім спостережень цього тіла  у червні, липні й  серпні  виконав  Редкер з  Копенгагена.  Роботи  згаданих астрономів урешті-решт отримали  офіційне  визнання,  коли  король Пруссії  Фрідріх Великий запропонував  присвоїти  цьому місяцю  ім’я  Д’Аламбера,  на честь відомого французького вченого. Пізніше Крістіан Хорребоу  з Копенгагена вивчав венеріанський супутник 3 січня 1768 року. Те, що трапилось після цього, виглядає набагато загадковішим за  будь-яке  нерозкрите  ФБР викрадення дитини — венеріанське дитя зникло на ціле століття!

З’явилося воно знову лише в 1886 році, що дало можливість астроному Гозо побачити міні-Афродіту сім разів. Гозо дав навіть їй назву — Нейт,  на  честь  давньоєгипетської богині навчання. 13 серпня  1892 року американський астроном Едвард  Емерсон Барнард помітив об’єкт сьомої зоряної величини поблизу   Венери,   хоча  сам він  в  історію венеріанського  місяця   й   не  вірив.  Його повідомлення, однак, абсолютно достовірне, оскільки  Барнард відкрив  п’ятий супутник Юпітера, а також зірку в сузір’ї Змієносця, названу на його честь. Але тимчасом як п’ятий місяць Юпітера продовжує обертатись навколо   своєї  материнської планети,  а  зірка Барнарда продовжує світитись, нащадок Венери знову зник. Загадка венеріанського місяця, який спостерігало стільки астрономів,  і понині лишається  нерозв’язаною.

А чи  можна  існуючу  планету відкрити внаслідок неправильних розрахунків або ж неіснуючу — шляхом вірних обчислень? Буває і таке. Сорок років тому доктор  К. Томбо, проаналізувавши  дивний рух Нептуна,  прийшов до  висновку, що  за  ним  повинна знаходитись  інша планета. Він  спрямував телескоп в обчислену точку  неба і у 1930  році відкрив  планету Плутон. Сьогодні ж астрономи стверджують, що Плутон через свою малу масу не  може  спричиняти  порушень орбіти Нептуна або Урана. Відкриття Плутона, кажуть вони, було  випадковістю. Звідси — мораль: інколи вигідно помилятися  в  математичних обчисленнях. Якщо  це  справді було  помилкою.

А  тепер спробуймо розібратися у найбільшому непорозумінні, викликаному небесними справами.  26 березня  1859  року  доктор Лескарбо з Орже (Франція) спостерігав протягом  1,25  години  астрономічне  тіло,  що рухалось по диску Сонця. Левер’є, директор Паризької обсерваторії, відвідав доктора Лескарбо, щоб перевірити його спостереження, обчислення  і  загальну  обстановку.  І  хоча робив це директор без особливого ентузіазму, одначе, зрештою, погодився, що Лескарбо відкрив  планету на внутрішньо меркуріанській орбіті. Він визначив, що її маса  дорівнює 1/17 маси Меркурія, період обертання навколо  Сонця  становить  19 днів,  і  назвав  її Вулканом. Лескарбо представив своє відкриття Паризькій Академії наук  у січні 1860 року.  Наполеон 111 одразу ж нагородив його орденом Почесного легіону. Втім, поки Франція грілась у променях слави цього астрономічного відкриття, Вулкан раптом припинив  свій парад перед об’єктивами телескопів і зник так само несподівано, як і  місяць  Венери.  Але в даному випадку з доброї путі  на  манівці зійшов  не просто такий собі місяць, а  ціла планета! Справа ще більше  заплуталась, коли в 1878 році професор Дж. Уотсон з Мічманського університету заявив, що  він бачив два Вулкани замість одного! Астроном-любитель Льюїс Свіфт також здійснив успішне спостереження Вулкана  на  горі  Пік  в  Колорадо.  Причому Світ був не простим любителем —його  робота про туманності здобула визнання астрономів-професіоналів. Ніхто з критиків не може довести, що всі ці  науковці стали жертвами галюцинацій, а Лескарбо  отримав свій орден Почесного легіону нізащо. Спостереження, безумовно,  були  точними, але ми й досі ще не знаємо, що ж це за тіло пройшло по дискові Сонця в 1859 році. Був це астероїд чи, може, велетенська космічна платформа з  іншого  світу? А може,  й венеріанський місяць  являв  собою  грандіозне  космічне місто, що подорожує  Галактикою?

 

КАРТИ, МАНУСКРИПТИ І ЧУДЕСА

У  книзі  «Життя  Аполлонія   Панського» Флавія Філострата з Афін (175—249 рр. н. є.) є інтригуючі рядки про надзвичайно  високі географічні знання стародавніх людей: «Суходіл на Землі займає менше половини  її площі порівняно  з   водою». Якщо давні   греки, крітяни або фінікійці не перетинали Атлантику чи Тихий океан, звідки міг Філострат знати про те,  що  океани вкривають більшу  частину поверхні  нашої планети?

Мав, очевидно, уяву про великі  розміри земної кулі та її континентів і Платон, оскільки у своєму творі «Бенкет» зауважує, що населення Середземномор’я  займає  «лише маленьку частину нашої  Землі».  «За межами світу,  в якому ми живемо, повинні існувати один або навіть більше інших світів, населених істотами, котрі відрізняються від нас»,— пише  Страбон  (І ст.  до  н.  е.).  І  навіть уточнює: якщо продовжити паралель, на якій  розташовані  Афіни, на захід,  через Атлантику, то  можна досягти помірної зони, де живуть ці інші раси,— явно маючи на увазі Північну Америку.

Ще за часів Колумба майже всі вірили в те, що Земля — пласка,  і що  каравели  «Нінья», «Пінта»  і  «Санта-Марія»  мусять зірватися з краю цієї площини, якщо прямуватимуть далеко на захід.  Тож і не  дивно, що набір команди для цього першого трансатлантичного  плавання   був пов’язаний з  великими труднощами.

Зіставляючи щойно  наведені факти, можна переконатися,  що знання стародавніх народів у царині географії були набагато більші,  ніж у європейців XV століття.

Геродот розповідає  про бронзову пластину із вирізьбленими  на ній країнами  й морями, яку мав Арістагор, правитель Мілету (500 р. до н. е.). Це, очевидно, була одна з найдавніших карт,  якщо не  брати  до  уваги  глиняних табличок вавілонян.

Люди минулих  епох могли б описувати ці місця з такою докладністю лише тоді, коли б  самі побували  там. Стародавній  географ і  астроном Піфей з Марселя (330 р. до н. е.) подорожував  за полярне  коло  в Атлантиці і залишив науковий опис північного Сонця. Чи знали стародавні вчені про існування Америки?  У  своїй  трагедії   «Медея»   Сенека (І  ст. н. е.) розв’язує цей  сумнів  віршем:

Настане  час,

Коли пута Океану ослабнуть,

І відкриється величезна земля.

Інший Тіфей відкриє нові світи,

І буде видно землі за Туле.

 

Іншими землями за Туле, тобто за Ісландією, не  могло бути щось інше, окрім Гренландії або Північної Америки. Що стосується Тіфея, то це — керманич легендарного корабля «Арго». Отже, в  рядках  Сенеки,  безперечно, йдеться про землі, які  через століття стануть відомі людству під назвою Новий Світ. У V ст. до н. е. Платон у діалозі «Тімей» про Атлантичний океан і Америку пише так:  «У ті дні навігація в Атлантиці  здійснювалась від острова, розташованого на захід від протоки, що  ви називаєте Геркулесовими Стовпами; з нього можна було досягти інших островів, а від них — дістатися до протилежного континенту, оточеного цим океаном». Звідси напрошується  висновок,  що за  Гібралтарською протокою, Канарськими й Азорськими островами існує континент,  який може бути лише Америкою.  Отже, за  25 століть  до  нашого часу,  або  й раніше,  люди  були  впевнені в існуванні Америки.

Священна книга Індії «Вішну-пурана»  повідомляє про континент Пушкар, що складається  з  двох  земель (Варшів)  і лежить  біля підніжжя  Меру  (Північного  полюса).  Континент спрямований до Кшіра (Океану молока), а дві його  землі  нагадують  лук.  Що  це —міфологічне безглуздя? Не схоже. Брахманський  текст  стосується  континенту Америки (Пушкар) з двома його частинами, Північною і Південною (дві  Варша). Америка  справді звернена до Полярного океану (Океан молока), а  обриси всього континенту нагадують зображення лука, що  й підкреслює  «Вішну-пурана».  Після такого  тлумачення однієї  зі сторінок  священної індійської книги  одразу ж виникає питання: звідки брахмани дізналися про існування  Америки, а  також про те, що вона простягається від  Гренландії до  Патагонії? Адже індійська цивілізація за 1500 років до  Колумба  не  мала  кораблів,  здатних здійснити океанічне плавання. Таким чином —перед нами нова загадка історії  науки.  У стародавній  тібетській книзі секти  Бон є  дивна  таблиця  у   вигляді  мозаїки  кіл і прямокутників  з назвами  невідомих країн.  Оскільки  на цій  діаграмі вказано  опорні точки,— схід-зверху,  захід-знизу, південь-праворуч і північ-ліворуч,— радянський філолог Броніслав  Кузнєцов (Байкал, 1969, № 3) зробив  припущення, що це — карта. Йому вдалося знайти спосіб її розшифрування, і він визначив деякі місця, зокрема іранське місто Пасаргади (VII — IV ст. до н. е.), Александрію, Єрусалим, країни Бактрію, Вавілонію, Північну Персію, а також Каспійське море. Це відкриття  доводить  високий  рівень  географічних знань  тібетців,  свідчить  про  їхні  зв’язки з Персією  та  Єгиптом  за  часів, про які сходознавці навіть не підозрювали.  Карта 1440 року, що  зберігається в Йєльському  університеті,  явно вказує  на  те, що вікінги досягли Гренландії і Канади за 400 років  до того, як  іспанці висадились  у  Сан-Сальвадорі. Цікава подробиця, яка теж чекає розгадки: для навігаційних цілей вікінги використовували так званий «сонячний камінь» —спеціальний кристал, що міняв свій колір,  коли його спрямовували на Сонце, навіть у хмарну погоду.

В азербайджанській Академії наук 1964 року  було зроблено відкриття, що вчений XIII століття  Насреддін Тусі знав  про існування Америки  за  250 років до  Колумба.  Цей стародавній астроном  в одній зі своїх  книг згадує Країну Вічних Островів  і наводить її географічні координати.  Коли точки з цими координатами нанесли на папір, вони утворили контур, відповідний східному узбережжю Південної  Америки.  Звідки  Насреддін  Тусі дізнався  про цей далекий  континент? Адже в XIII столітті кораблі,  що  ходили по Середземномор’ю, були надто малі й ненадійні для подорожі через Атлантику від Гібралтару до Бразилії.

Турецький картограф і адмірал  Пірі Рейс у XVI  столітті склав  атлас «Бахрійє», тобто «Книгу  морів»,  що  містила  210  майстерно виконаних карт. У Національному музеї Туреччини зберігаються дві з них, виготовлені Пірі Рейсом  у  1513-у  і   1528  роках.  На карті, датованій  1513  роком,  показані   Британія, Іспанія, Західна Африка й Атлантика, частина Північної Америки,  а також берегова лінія східного узбережжя  Антарктиди, яка простяглася  на  схід до південного краю Африки. Ці карти  є  уривками   колись  єдиної  великої карти; можна  припустити, що вона мала ще три секції, де  було  зазначено  Індійський океан, можливо, Австралію, Європу й Азію.  На другій карті, датованій  1528 роком, вказані Гренландія, Лабрадор, Ньюфаундленд, частина  Канади  і  східне узбережжя  Північної Америки до Флориди. Географічної проекції цих карт до недавнього часу  не  існувало.  Відомий  шведський  дослідник Норденшельд працював над її створенням 17 років. Завершив його роботу американський  картограф Арлінгтон Г. Маллері, співробітник  Морської гідрографічної обсерваторії США. Було зроблено  вражаюче  відкриття,  що   ці  карти виконано з високою точністю.  Відстані  між Європою,  Африкою  і   обома  Америками вказані безпомилково. А  між тим  до XVIII століття мореплавці не вміли точно  визначати довготу.  Тобто, карта XVI  століття якісніша за наступні.

Текст атласу «Бахрійє» і  позначки на берегах карт Пірі Рейса, зроблені  рукою  адмірала, проливають світло на походження  цих  вражаючих  документів.  За  свідченням самого Пірі Рейса, коли йому виповнився 31 рік, він разом зі своїм дядьком  капітаном  Кемалем у 1501 році брав участь у бою з іспанцями. Під час бою вони  полонили іспанського моряка, який  мав  кілька  рідкісних  карт.   Іспанець зізнався  туркам, що  брав  участь в одній з трьох  експедицій  Колумба і що  Колумб користувався цими   картами. Якщо  все насправді так і відбувалось, то стають зрозумілими слова Лас Касаса, біографа Христофора Колумба: «Він був такою мірою впевнений, що повинен  зробити це  відкриття, наче зберігав його в скриньці  під замком і мав  ключа від того замка». Сам Пірі Рейс пише про секрет карт, який він вивідав, допитуючи іспанського моряка:  «В Європі  було перекладено одну з  книг  часів   Александра  Македонського.  Христофор Колумб прочитав її, вирушив на захід на кораблях, одержаних від іспанського уряду,  і  відкрив  Антільські острови».  Це звучить фантастично, але походження карт явно  сягає Греції   чи   Александрії. Після вивчення їх турецький професор  Афетінан заявив:   «Цілком  очевидно,  що  Пірі  Рейс володів  картою, яка  була  в  розпорядженні великого першовідкривача».

Дві карти, позначені 1513-м і  1528 роками, ставлять  багато питань. Як зуміли навігатори часів Пірі Рейса досягти такої точності в картографії? Чи справді стародавні греки припливали до Південної Америки і досліджували її?  Як змогли  турецькі картографи в 1513 році вказати не лише берегову лінію Південної Америки, а й зовсім недосліджені на той час ріки цього континенту — Оріноко, Амазонку, Парану, Уругвай та інші? Звідки Пірі  Рейсу стали відомі  подробиці  підлідного рельєфу Антарктиди?

Давайте  простежимо   навігаційні  шляхи дослідників Нового Світу. Пунктами, де закінчувались три експедиції Колумба між 1492-м  і 1498 роками, були Багамські острови, Пуерто-Ріко і Гаїті. В 1501 році Веспуччі пройшов від бразильського   берега  (поблизу   Ресіфе) вздовж узбережжя до  ріки Ла-Плати,  де сьогодні розташоване Монтевідео. Магеллан 1519 року перетнув протоку, що  нині носить його ім’я, і вийшов у Тихий океан під час своєї навколосвітньої  подорожі. Ні  Веспуччі, ні Магеллан  не досліджували річок Південної Америки далі їхніх дельт і не проникали в глиб континенту.  Але  ж   на  карті  1513  року зазначено всі обриси Бразілії, які Веспуччі не міг зробити в 1501-у, бо, досягнувши Аргентіни, він  повернув від Ла-Плати на Атлантику.  Карту було викреслено  за  шість  років  до історичної експедиції Магеллана, що відкрив невідомі доти береги від  нинішнього Монтевідео до Патагонії. Який дослідник міг накреслити  цю берегову лінію  на карті Пірі Рейса?  Кортес висадився в Мексіці 1520  року, через 7 років після виготовлення карти Пірі  Рейса.  Пісарро окупував  Перу  1531  року,  через 18 років після появи карти.

Антарктиду було відкрито в XIX столітті, але її картографування  триває і досі. Дуже дивно й  те,  що  на карті Пірі  Рейса  та частина Антарктиди, яка міститься поблизу Африки, зовсім  вільна від  полярної криги.  На ній позначено  навіть  висоти  гір,  що сьогодні сховані  під льодовиком і  багато з яких ми ще не змогли виміряти! Зрештою, до  проведення робіт Міжнародного  геофізичного року ми майже нічого не знали про ці гірські хребти.  Загадка карт Пірі Рейса і понині залишається викликом   науці.  Хто  виконав   географічні дослідження, необхідні  для складання  цих давніх карт  з такою точністю? Як відзначає доктор  Ч. Г. Хепгуд в книзі «Переміщення земної  кори», «...картографування Антарктиди було виконано тоді, коли цей  материк не мав на собі льоду». Якщо це вірно, то карти Пірі  Рейса мусять бути копіями карт, складених тисячоліття тому.

Безсумнівно,  турецький  адмірал користувався якимись надзвичайно давніми джерелами, про що він і говорить у  примітці до однієї з карт: «При підготовці цієї карти я використав майже 20 старих карт і 8 «Карт світу», тобто карт,  які араби називають  «Джаферіє»  і які було виготовлено за часів  Александра Великого.  На них зазначено  весь населений  світ».  До тієї ж категорії, що й карти турецького картографа, можна віднести і карту, складену 1531  року  Оронцієм  Фінеєм. На  ній також вказано берегову лінію Антарктиди. Зокрема, видно антарктичні  ріки  — доказ  того,  що в районі біля Південного  полюса колись було тепліше, ніж  зараз.   На  карті  відзначено і гірські хребти, вкриті нині товстою шапкою льоду. Вивчивши карту Оронція Фінея, керівник картографічного відділу ВПС США капітан Бурро в 1961  році  зробив таку  заяву: «Ми прийшли до висновку,  що точність картографічного  зображення  карти Оронція Фінея безумовно доводить,— її складено на основі точних даних про Антарктиду».  Загадкою  є  і  карта  Зенона,  складена 1380 року, на якій Гренландію зображено без льодовикового щита. Ріки й гори, показані на карті,— не вигадка. Це підтвердила французька полярна експедиція під керівництвом Поля-Еміля Віктора, здійснена в  1947—1949 роках.  Відкриття експедиції  переконує в тому, що джерело карти Зенона надзвичайно давнє і що картографування Гренландії виконувалось тоді, коли  там панував  помірний клімат1.  На підставі всіх цих  загадкових карт можна зробити важливі висновки про те, що скласти їх могла тільки невідома  цивілізація, яка користувалась кораблями,  спроможними долати океанські простори, набагато кращими за судна єгиптян, греків,  фінікійців або римлян, і мала вчених з високим рівнем знань  у галузі астрономії,  навігації та  математики.  Професор  Чарлз  Хепгуд  висловлюється   досить упевнено: «Ці старовинні карти засвідчують існування в далекі часи, ще до початку будь-якої  з  відомих культур, цивілізації високого типу, яка або перебувала в одному місці, але вела торгівлю у всесвітньому  масштабі, або уособлювала собою справді всесвітню культуру». Він вважає, що в той час, як у Європі жили люди палеоліту, десь в іншому місці існувала більш розвинута культура. Адже співіснують з нами в еру технології племена кам’яного віку на Новій Гвінеї і в Центральній Австралії.  Подібна ситуація могла скластися і в  далекій минувшині.

 

ЕЛЕКТРИКА ДАЛЕКОГО МИНУЛОГО

У  1938—1939  роках німецький  археолог Вільгельм Кеніг знайшов  поблизу  Багдада кілька череп’яних посудин,  шийки яких були залиті асфальтом, а  середина містила  залізні дротини  в  мідних циліндрах. Кеніг   описав свою знахідку в роботі «Дев’ять років Іраку», опублікованій  в  Австрії  1940 року. Він вирішив, що  ці  предмети є електричними батареями.   Електричні  батарейки   у    Стародавньому  Вавілоні?  Ідея   здавалась  надто фантастичною, її слід було ретельно перевірити.

Після другої світової війни Уїллард  Грей з компанії  «Дженерал  електрік» виготовив копію батарейки 2000-річного віку,  залив  її розчином сульфату  міді замість невідомого старовинного  електроліту,  що випарувався, і дублікат стародавньої вавілонської вазочки, підданий випробуванню, запрацював!  Це стало переконливим доказом того, що вавілонянни справді могли користуватись електрикою.

Крім того,  оскільки на місці розкопок було знайдено  позолочені  предмети,  позолота яких нагадувала  гальванічне покриття, виникло припущення, що ці батарейки слугували зокрема  і для гальванопластики. Між іншим, вазочки було знайдено не лише у ремісників ювелірів, а  й  у  домі  жерця, що, можливо, засвідчує факт засекреченості  технологічних процесів, пов’язаних з виробництвом коштовних прикрас. Позолочені вироби археологія зараховує до 2000 року  до н. е., тобто еони на 2000  років  давніші від керамічних  ваз, відкритих Кенігом. Не зайве також пригадати, що гальванічний  метод  покриття  металами було  розроблено лише  в першій  половині XIX століття. Таким чином, окремі  технологічні  процеси  застосовувались  тисячоліття тому  і в новітній час були відкриті  повторно.

Наявність електричних батарей у  Вавілоні вказує на вірогідність використання в ті далекі часи якихось електричних апаратів. Принаймні у Стародавньому Єгипті, як це довів професор Дені  Сора,  зразки  подібних  електричних пристроїв існували. На його думку, саме вони могли давати ті загадкові спалахи світла в очах Ісіди,  які  спостерігали  шанувальники  цієї богині. У творах класиків є багато посилань на існування в давнину ламп, що горіли невгасимим вогнем. На жаль, неможливо з’ясувати, були  це  світильники  електричні   чи вони працювали за рахунок якоїсь іншої енергії.  У  Нуми Помпілія, другого імператора Риму, був вічний світильник,  що сяяв  під куполом його  храму.  Плутарх пише про лампу  над входом до  храму  Юпітера-Амона, жерці якого запевняли,  що вона горить вже кілька століть.

Грецький сатирик Лукіан (120—180 рр. н. е.), який завжди докладно описував свої подорожі, в  Гієраполісі  (Сірія)  бачив у чолі статуї богині Гери коштовний камінь, що сяяв і вночі освітлював увесь храм. У тій же місцевості у  храмі Хаддада, або Юпітера,  в  Баальбеку застосовувався інший  спосіб освітлення —розпечені камені. Прекрасну золоту лампу в  храмі Мінерви, що могла горіти протягом року,   згадує  Павсаній. (II ст. н.  е.). Опис чудової лампи залишив у одній зі своїх праць святий Августин (354—430 рр. н.  е.).  Зберігалась  вона  в Єгипті,  у храмі богині  Ісіди; Августин  переконався,   що  її  не  можуть загасити ні вітер, ні вода. Незгасна лампа була і   в  Антіохії  в  часи  правління  Юстініана Візантійського (VI ст. н. е.). Напис засвідчував, що вона мусить горіти вже більше  500 років. У ранньому середньовіччі  в  Англії було знайдено  лампу, яка горіла  кілька століть. Коли  в 1401  році поблизу  Рима  відкрили гробницю Палласа, сина Евандра, уславленого Вергілієм в «Енеїді», виявилось, що поховальну камеру освітлює вічний ліхтар, який горів понад два тисячоліття. У  квітні 1485 року неподалік Аппієвої дороги виявили мавзолей із саркофагом юної дівчини патриціанського роду.  Коли стерли темну мазь, що вкривала її тіло, дівчина стала неначе жива — у неї були червоні губи, темне волосся і струнка постать.

Біля труни з  її  тілом,  виставленої  в Римі, побувало 20 тисяч чоловік. Слід зауважити, що під час відкриття запечатаної  гробниці люди, які увійшли туди,  побачили лампу, що горіла, як гадали, напевно, вже півтори тисячі років!

У книзі «Едіпус Єгіптіакус» (Рим, 1652 р.) єзуїт Кірхер згадує незгасні лампи, знайдені в підземеллях  Мемфіса. Отже, вавілонські батареї — не єдині докази того,  що електрика була відома народам Сходу вже в  далекому минулому.

Під   час   перебування  в   Індії  автор ознайомився   із  старовинним  документом «Агастья Самхіта», що зберігається в бібліотеці  принцеси Індійської в  Уджайні.  В ньому міститься   інструкція    по    виготовленню електричної батареї: «Покладіть добре очищену  мідну  пластину  в  глиняну  посудину.  Спочатку вкрийте її сульфатом міді,- а потім мокрою тирсою. Після цього покладіть зверху амальгамовану  ртуттю  цинкову  пластину.  Контакт  пластин  дасть  енергію, відому  під подвійною назвою  Мітра-Варуна. Вода розщеплюється  цим  струмом  на Пранавайю і Уданавайю. Ланцюг із сотні  таких посудин забезпечить дуже активну і ефективну силу».  Мітра-Варуна  сьогодні називається катодом-анодом,  а Пранавайя і Уданавайя — киснем і воднем.

В Австралії мені довелося  чути про село в  джунглях поблизу гори  Вільгельміни, у західній частині  Нової  Гвінеї,  або   Іріану.  Відрізане від цивілізації, це село, за словами учасника  конференції  з  питань  вуличного освітлення і  руху  в Преторії у  1963  році К. С. Дауні, «... має систему штучного освітлення, що дорівнює, якщо не  перевершує, існуючим системам XX століття». Торговці, які проникали в те маленьке село, заховане серед високих  гір,   розповідають, що вони були «вражені виглядом багатьох місяців  над собою, котрі світили  дуже яскраво всю  ніч».  Цими  штучними місяцями  насправді були великі кам’яні кулі, укріплені на стовпах. Після заходу  сонця  вони  починали  освітлювати вулиці дивним неоноподібним  світлом.  Розповіді про подібні  світні  камені  дійшли до нас і з протилежного боку Тихого океану —з Південної Америки. Літописець конкістадорів Барко Сентенера пише про  виявлення цих каменів поблизу міста Гран-Моксо, в районі витоків ріки Парагвай на  плато  Мату-Гросу.  В  роботі,  датованій  1601 роком,  він  так змальовує  картину  цього  острівного  міста:

«На верхівці колони заввишки 73/4 метра сяяв великий місяць,  розганяючи морок над усім озером».  П’ятдесят років  тому полковникові П. Г. Фосетту  місцеві  жителі   штату  Мату-Гросу розповідали про загадкові холодні вогні в  покинутих   містах джунглів.  У  листі  до англійця  Льюїса  Спенса  він  пише: «У  цих людей є  джерело  освітлення, що, на  наш погляд,  видається  дивним —  вони, мабуть, нащадки   якоїсь  зниклої  цивілізації,  котра залишила  по  собі  давні  знання».  Фосетт зайнявся  пошуками  і, врешті,  зробив заяву про те, що натрапив у джунглях на покинуте місто.  Щирості   слів  полковника Фосетта мусимо вірити, бо в цій експедиції він загинув.

Як бачимо,  переконання, що електрика —новітнє  відкриття, спростовується вищенаведеними фактами про незгасні лампи. Втім, не виключено, що далекі наші предки користувалися якимось  іншим видом енергії.

 

ЧИ ПІДКОРЯЛАСЬ ДАВНІМ ЛЮДЯМ ГРАВІТАЦІЯ!

Найпотужніше джерело енергії закладене всередині атома. Електромагнітна сила в сто разів слабша за  ядерну енергію,  а сили гравітації 10 в 36 степені разів  слабші  за електричні і в 10 в 38 степені — за ядерні. Парадоксально, але факт: найменші  сили  найважче піддаються керуванню, оскільки ми знаємо про  них надзвичайно мало. Гравітація посідає у фізиці особливе місце. Вражає те,  що відкриття, зроблені у світі атома, не тільки не прояснили  загадки гравітації,  а  й   додали  неясностей  у  цій складній  галузі знання.

Якби ми зуміли ізолювати предмети від дії гравітації,  вони б стали невагомими. Якби ми навчились керувати гравітацією, життя людей кардинально змінилося б:  автомобілі, поїзди. кораблі, літаки і ракети на рідкому пальному стали непотрібними; дороги заросли травою; будинки плавали у повітрі, а люди літали, як птахи. Однак ці чудові дні настануть ще дуже й дуже не  скоро, хоч  антигравітаційні дослідження і  провадяться в ряді країн.  Принциповою  властивістю  гравітації, про яку ми вже  знаємо, є її залежність від маси.  Тьмяний  супутник  яскравої   зірки  Сіріуса складається  з такої щільної  речовини,  що наперсток, наповнений нею, важив би  12 тонн.  Але ця  речовина  здається  легким  пухом у порівнянні з речовиною однієї маленької зірки в сузір’ї Кассіопеї, наперсток якої важив би  більше п’яти  мільйонів тонн. Міркування про природу гравітації і про можливість керування нею — не забавка. Для астронавтики  і авіації  це — першорядна  справа: якби було відкрито антигравітацію, то в цих сферах технології  заощадили б  мільярдні  кошти.  До найнеймовірніших  оповідань давнини можна віднести  ті, що стосуються левітації, тобто  здатності  . нейтралізувати  гравітацію.  Франсуа Ленорман  пише  в  «Халдейській магії», що вавілонські жерці за допомогою заклинань вміли  переміщати  в  повітрі  важкі кам’яні блоки, яких не могли зрушити тисячі людей.  Чи  не так  будувався  й  Баальбек?  Величезний блок, залишений в кар’єрі титанами,  які  створили Баальбекську терасу, має розміри 21  м завдовжки; 4,8 м завширшки і 4,2 м заввишки. Щоб зрушити з місця цей колосальний брусок,  потрібні  були б  зусилля 40  тисяч чоловік.  Але подумаймо,  як така сила-силенна людей приступилася б до нього, щоб рухати  на потрібне місце? Більше того, навіть сьогодні, в еру могутньої технології, ще не створено підйомного крана, який міг би вийняти цей  моноліт  з кар’єру!  У деяких арабських текстах  є дивні розповіді про спосіб зведення єгипетських пірамід. За однією з таких розповідей, камінь загортали в  папірус,   потім  жрець  стукав  по ньому паличкою. Після цього камінь ставав невагомим і переміщувався у повітрі на 50 метрів.  Жрець  повторював  цю  процедуру,  поки камінь  не  досягав  піраміди  і не лягав  на потрібне місце. Завдяки такому способові стає зрозуміла   відсутність  відколів  на  гранях кам’яних блоків  і характер  стиків,  між які неможливо  просунути бодай аркуш паперу.  Піраміда Хуфу сьогодні, щоправда, не найвища  споруда  світу,  але  вона  залишається найбільшою мегалітичною спорудою Землі.

Вавілонські  таблички   стверджують,  що звуками можна  піднімати каміння.  В  Біблії йдеться про те, що сталося під дією звукових хвиль із стінами міста Ієрихон. Коптські тексти повідомляють, що піраміди було споруджено за  допомогою звуків співу.  Однак з позицій нашого сьогоднішнього знання ми не  можемо знайти  зв’язку  між звуком і невагомістю.

Лукіан говорить про реальність антигравітаційних дій у давнину. Розповідаючи про бога Аполлона в  храмі Гієраполіса, він повідомляє про диво, якому був свідком: «Аполлон лишив жерців стояти на  долівці,   а  сам  піднявся вгору».

Біографія Лю Аня в книзі «Шень Цінь Хуан» (IV ст. н.  е.) містить в  собі  анекдотичний випадок левітації. «Коли Лю Ань випив ковток даосистського еліксиру, він піднявся в небо.  Але посудина з  напоєм лишилась у дворі, і невдовзі собаки й домашня птиця, помітивши його,  випили  решту еліксиру.  І  вони  теж піднялись  у небо; і  люди чули в небі крики півнів, і  гавкіт собак звучав попід  хмарами».  Шкода,  що  в ті часи не було кінозйомки!  Однак, чи варто розглядати цей історичний текст Стародавнього Китаю як анекдот? Чи не стали деякі розповіді Сходу науковою реальністю? Хіба ми сьогодні не літаємо на чарівних килимах-літаках  і  не дивимось на  рухомі зображення у чарівних дзеркалах?  Буддійський текст «Джатака» розповідає про магічний камінь, що міг підняти людину в повітря, якщо його покласти в рот. Феномен невагомості нас більше не вражає, оскільки ми звикли бачити наших астронавтів  у космосі.  Треба, однак, знайти наукове пояснення тому факту, що деякі люди чи об’єкти в минулому могли ізолюватися від сили гравітації.  Нинішнього вченого у  давнину  вважали б магом. І навпаки, вчорашні маги часто-густо були вченими. Як, скажімо, філософ-гностик І століття Сімон Магус, який стверджував, що «вогонь є первісною причиною видимого світу і  має подвійний характер». Тут бачимо просте визначення атомної структури речовини  і її полярності.  Сімон  умів  робити  чудеса за допомогою   своєї  «магічної  науки».  Його біографи описують, як з неба  падав вогонь на малюнки, зроблені  цим магом. Є оповідання про те, як Сімон  виступав перед тисячами римлян, викладаючи свою філософію  гнозісу, тобто — знання. Легенда твердить, що «духи повітря» допомогли йому  піднятись  високо над землею під час цієї промови, бо Сімон був «людиною, котра добре розумілась на магічному  мистецтві». Хоча християнські історики не торкаються питання про  джерело сил Сімона,  безперечно, що  до цього джерел; належала його здатність керувати левітацією Ходили  чутки, ніби маг умів  робити статуї невагомими  і змушував їх плавати  в  повітрі. Відомо також, що філософ-неоплатонік IV століття Ямвліх міг зависати в повітрі на висоті півметра.

Переконаність людей у існуванні левітації тривала  протягом століть. У  книзі з  історії аеронавтики  Жюль  Дюем  розповідає  про хроніку отця Франсіско Альвареса, секретаря португальського посольства в Ефіопії у першій половині  XVI століття.  В  1515 році отець Альварес писав про монастир у горах Біджану.  Поблизу церкви Апостолів  не одне століття у повітрі висів золотий жезл.  Це  диво принаджувало до монастиря численних прочан, і  отець Альварес цілком упевнено  пише про феномен, який ніхто не міг пояснити.  Майже через двісті років після нього доктор Шарль-Жак  Понсе,  французький хірург,  що жив у Каїрі й багато подорожував по Ефіопії, бачив цей самий жезл, що  висів  у  повітрі праворуч від церкви, в 1698, 1699 і 1700 роках.  У своїх «Листах» (1717 р.)  Понсе розповідає, як він був приголомшений цим видовищем і  попросив у  абата дозволу оглянути  палицю звідусіль.  Чернець  дозволив, і  французький лікар провів рукою  під,  над і навколо жезла з усіх  боків.  Отож Понсе й  засвідчує:

«Я  онімів  од здивування,  оскільки  не  міг знайти жодного природного пояснення цьому чудесному феноменові». В 1863 році французький  дослідник  Гійом  Лежан  відвідав монастир Біджан і  також бачив кілька разів золоту патерицю, що непорушно висіла в повітрі.

Чи трапляються випадки подолання  гравітації сьогодні, в космічну добу, коли потреба в ньому  безперечна?  Як  не дивно,  трапляються. За 24 кілометри на південь від Пуна (Західна  Індія)  в  маленькому відлюдному сільці Шівапур, що може стати ключем, якого шукають учені всього світу, є мусульманська мечеть на честь святого Кумара Алі Дервіша.  На зеленій галявині перед цією одноповерховою будівлею лежить великий гранітний валун вагою близько 55 кг. Бородатий мусульманський священик читає на сходах ґанку або на галявині Коран.  Коли група людей — індійців з Бомбея або  інших міст,  мусульманських паломників чи навіть випадкових туристів з-за кордону — збереться перед мечеттю, священик закриває Коран і  вітає  відвідувачів. Потім прихожани збираються  навколо  валуна на галявині — групою в  одинадцять чоловік (не більше й не менше). Священнослужитель або, частіше, його слуга пояснює відвідувачам, що їм треба нахилитись над  каменем, торкнутись  його  вказівними  пальцями  і  голосно наспівно  вимовляти:  «Кумар  Алі  Дервіш!» Коли  ці  інструкції  виконано,  відбувається дивна  річ:  валун «оживає»  і  здіймається в повітря на висоту до двох  метрів! Камінь зависає в повітрі  приблизно протягом секунди, а  тоді падає долі, з глухим гуркотом.  Учасники вистави при цьому, звичайно, повинні берегти свої ноги. Є тут і  легший камінь, вагою близько 41 кг, якому для  невагомості потрібні  вказівні пальці  дев’ятьох  чоловік.

Якщо навколо великого валуна збереться більше 11 чоловік, камінь не зрушиться, якщо менше — також. Непорушним лишається він і в тому  випадку, коли не  виспівують належним чином слова «Кумар Алі Дервіш!» Отже, для левітації мають значення три фактори — вказівні пальці тих, хто бере участь у виставі, точна кількість  учасників  (11  або 9) і  щире, емоційне виспівування імені мусульманського святого.   Демонстрація   анти гравітаційного ефекту   відбувається  до  6  разів  на  день протягом усього року.

Для пояснення цього явища було витрачено багато чорнил. В обговореннях взяло участь багато науковців, частина яких не приховувала своєї недовіри до  почутого.  І  справді, явище треба побачити,  щоб повірити в його реальність. Ясно, проте, що, оскільки в демонстрації невагомості беруть участь брахмани,  буддисти або паруси,  іслам  тут ні  при чому. Не може бути мови  і про  масовий гіпноз. (Це доводить той факт, що, коли хтось із учасників припускає необережність, камінь, падаючи, б’є його по ногах.) Мабуть, тут є якийсь зв’язок  із звуковими  хвилями  і  біострумами пальців. Щоб  з’ясувати причини, які обумовлюють цей феномен, науці, очевидно, доведеться докласти  ще  чимало зусиль.

Американського письменника Ептона Сінклера важко підозрювати в легковірності, але й він був свідком левітації  у своєму власному домі  в  20-і роки. У присутності його друзів — групи вчених і письменників — людина, що володіла дивними  здібностями, підняла 15-кілограмовий  стіл  на  2,5  метра  над головою Сінклера!  «Я не міг опублікувати те, що бачив, але й замовчувати теж не міг»,—заявив Сінклер, добре усвідомлюючи важливість подолання гравітації для науки.  Відома французька дослідниця Александра Девід-Ніл,  яка померла 1969 року на 101-у році життя, писала  про своє спостереження левітації на Тібеті, де вона прожила 14 років, у книзі «З  містиками  і магами на Тібеті»:

«Відкидаючи всілякі перебільшення, я переконалась на невеликому власному досвіді і зі слів  лам,  які заслуговують на  довіру,  що декому з людей таланить досягти стану, при якому вони не відчувають ваги власного тіла».  Дослідниці трапилось побачити ламу-лунатика, або лунг-гомпа. Ці лами завдяки тривалим  і наполегливим тренуванням інколи досягають  невагомості і   ширяють  у повітрі.  Лама,  якого вона бачила  під час своєї  подорожі по  Тібету, підскакував «з еластичністю м’яча і відскакував, коли його ноги торкалися землі». Читаючи  ці  рядки, мимоволі пригадуєш  «кенгурину ходу» Армстронга  на Місяці.

Тібетці попередили мадам Девід-Ніл, щоб вона не зупиняла ламу і  не  зверталась до нього,  бо це може  спричинити  його смерть внаслідок шоку. Коли  лама  з  винятковою швидкістю  проскакав  мимо, дослідниця  і її супутники  вирішили прямувати за ним  на конях.  Незважаючи на перевагу  в швидкості, наздогнати  ламу-лунатика  вони  так  і  не змогли!  Кажуть,  у  стані  такого  трансу лунг-гомпа відчуває місцевість і перешкоди як лунатик, який виходить крізь вікно і блукає дахами.  Мадам  Девід-Ніл  повідомляє, що, за переказами, для таких лунатичних прогулянок  більше  підходять  ранок,  вечір  і ніч, аніж день.  Отже, можна  зробити  висновок про  якийсь  зв’язок  між положенням Сонця і гравітацією.

Аномалії  місячної гравітації  спричинили відхилення «Аполлона-8» по курсу й  висоті; це пов’язано з поясом  так званих місячних масконів. На нашій  планеті гравітаційні аномалії теж  не  новина.  Одним  з  найбільш вражаючих  прикладів  є  Магнітний пагорб неподалік міста  Монктон  у канадській провінції  Нью-Брансуїк, де  автомобіль  може рухатися вгору з вимкненим двигуном. Гравітація тут діє в «зворотному напрямку», тож коли водій вимикає запалювання і  відпускає гальма, автомобіль котиться собі до вершини пагорба, наче його тягне невидима сила. Феномен  цей пояснюють,  як  правило, присутністю глибоко в землі  покладів магнітного залізняку. Але чомусь при цьому забувають, що магніт або магнетит можуть діяти тільки на залізо;  тим  часом  «магніт»  Магнітного пагорба  діє  не  лише  на  металеві  об’єкти, такі,  як автомобілі,  а й на різні інші — скажімо, на дерев’яні  візки  або  гумові  м’ячі.  За певних умов на деяких ділянках тут  навіть вода тече схилом догори!

Це місце  діє також на людей; багато хто нарікає  на  якийсь  незвичайний вплив. «Тут щось є  в землі. Ви відчуваєте це власними кістками. Воно викликає у вас дрижаки. Часом аж  наче памороки  забиває»,— пише один турист.  Враження іншого:  «Коли я пройшов туди-сюди, то відчув запаморочення.  Щось сталося з головою». «Виникає враження, ніби велетенська  рука  тягне  вас  назад»,— так описує свої відчуття на Магнітному пагорбі ще один свідок.

Не виключено, що  феномен  Магнітного пагорба  сприятиме майбутнім  дослідникам у розв’язанні загадки антигравітації.

 

ПЕРШІ РОБОТИ, КОМП’ЮТЕРИ, РАДІОПРИЙМАЧІ, ТЕЛЕВІЗОРИ І ВІДЕОФОНИ ЧАСУ

У  II  ст. до  н. е. в храмах Єгипту були автомати для продажу святої води. Кількість води, що витікала з крана, залежала від ваги монет,  опущених   у  відповідний   пристрій.  У храмі Зевса в Афінах також був автоматичний продавець святої води. За давньогрецькими легендами,  Гефест — коваль  Олімпу —виготовив дві золоті статуї у вигляді молодих жінок,  які  могли  рухатися  і  допомагати кульгавому богу, підтримуючи його з боків під час прогулянок. Безсумнівно,  в  Стародавній Греції вже існувало уявлення про автоматику.  Кібернетика — наука давня. В Китаї вона була відома як мистецтво «хвай-шу», з допомогою якого можна було оживити статуї, щоб ті допомагали  своєму  творцеві.  В  історії імператора  Та-чжуана  є  опис  механічної людини. Імператриця  такою мірою захопилась роботом, що ревнивий правитель Піднебесної імперії наказав конструктору зламати його, незважаючи на те, що йому самому цей механізм дуже подобався.

Однією з перших у світі обчислювальних машин  була, природно,  китайська рахівниця (абака) 2600-літньої давнини.  Перебуваючи в Китаї, я мав можливість бачити, як досвідчені книготорговці користуються цим архаїчним калькулятором. Але найкращим  комп’ютером, безперечно,  є людський мозок. У 1959 році в університеті  Нового Південного Уельсу в Сіднеї,  де  я тоді  жив, було  здійснено вражаючий експеримент. Міс Шакунтала Деві з Індії, відома як Людина-Обчислювальна машина, взяла  участь у змаганні  з однією з найбільших, що були на той час в Австралії, електронних обчислювальних машин — УТЕ-КОМ.

«Добудьте   кубічний   корінь   з   числа 697 628 098 909»,— поставив  перед нею  завдання  програміст.  Через 7  секунд дівчина дала  відповідь — 8869.  Електронна машина показала трохи інший результат. «Закладаюсь, що моя відповідь  вірна»,— наполягала  міс Деві.    Серія   подальших   обчислень   на електронній  машині,  і — новий  результат, який засвідчив,  що дівчина  мала рацію.  В інженерів Алексан’дрії понад 2000 років тому було близько сотні різноманітних автоматів.  Існують  розповіді,  що  легендарний Дедал  створив  людиноподібні  фігури,  які могли рухатися  без  сторонньої допомоги. Як зауважує Платон, ці роботи були  настільки активними, що їх доводилось охороняти, аби вони  не втекли!  Якою  ж  енергією  вони живились? У храмах Феба в Єгипті були фігури богів,  що  розмовляли  й   жестикулювали.  Можливо, правда, що деякими з них керували заховані всередині  жерці.

За свідченням Гарсільясо де ла Веги, в інків долини  Рімак  була статуя,  що  «розмовляла й давала відповіді на питання як Дельфійський оракул». Але  ж хіба  не те саме роблять нинішні комп’ютери?

У  давньогрецькій  легенді  про пошуки золотого руна розповідається, як  аргонавти під час своєї подорожі прибули на Кріт. Медея розповіла їм, що  тут  живе  Талус, остання людина стародавньої бронзової  раси. Потім з’явилась  ця металічна істота, загрожуючи розбити корабель «Арго» камінням, якщо він підпливе  ближче.   Чи не  була   ця  істота роботом?  Дехто  з  фахівців по  автоматиці, зокрема австрієць  Хейнц Цеманек, схильні пристати на цю думку.

Зашифровані інструкції по створенню роботів століттями зберігалися в магічних книгах.  Чернець Герберт  д’Орільяк (920—1003), професор  Римського  університету, а згодом папа Сильвестр 11, повідомляє, що у нього був бронзовий автомат, який відповідав  на запитання. Сконструював його він сам, спираючись на «деякі  зоряні і планетні  аспекти». Цей стародавній комп’ютер  міг відповідати  на важливі запитання, що стосувались політики чи релігії,  лаконічними  «так»  або «ні».  Не виключено, що записи відносно його «програмування і обслуговування» можуть  зберігатись  у Ватіканській бібліотеці. Що стосується «магічної  голови» автомата, то  вона після смерті папи зникла.

Архієпископ Регенсбурга Альберт Магнус (1206—1280) зажив слави як людина  великих знань. Він залишив багато  праць  з  хімії, медицини, математики й астрономії. В біографії Магнуса зазначено,  що майже двадцять років він присвятив створенню андроїда. Цей автомат було складено з «металів і невідомих речовин,  вибраних  за   вказівками  зірок».  Механічна людина рухалась, розмовляла і виконувала домашню  роботу. Альберт і  його учень Фома Аквінський жили разом, і  андроїд прислужував їм обом. Легенда свідчить, що одного разу Фома Аквінський, роздратований патяканням робота,  схопив молоток  і потрощив  машину. Цю історію не варто  вважати вигадкою.  Альберт Магнус  був справжнім ученим — у XIII столітті він пояснив  Чумацький Шлях як скупчення дуже віддалених зірок.  Пізніше Альберт  Магнус і Фома Аквінський були канонізовані католицькою церквою. Слово «андроїд» збереглося в науці для визначення людиноподібного робота.  Як  представники  сучасної цивілізації, ми вважаємо, що досягли вершин науки і техніки, і  що навіть мови,  якими створено  сучасну літературу, вищі за мови так званих примітивних  рас. Тим  часом у  багатьох  індіанських діалектах  ті  чи  інші  предмети  або явища мають по кілька назв, відбиваючи їх видозміни, скажімо, дерево або рослину  в різні пори року.  Адже  дерево   навесні,  прикрашене свіжою зеленню, має зовсім інший вигляд, ніж восени,  сповнене плодів і вкрите червоним або  жовтим листям. Інший  вигляд  у  нього і  влітку. Тоді як ми  для  визначення цих  змін, кольору й  форми дерева застосовуємо прикметники, в американських індіанців є окремі слова для  кожного різновиду того самого об’єкта. Цікаво, що  ця точність в індіанських мовах поєднується з відсутністю  писемності.  Антропологія керується такою  ознакою —якщо  первісна   людина  створює  алфавіт і літературу, вона стає цивілізованою. Шумери і єгиптяни  винайшли писемність приблизно за 4000   років до н. е.  і  досягли  культурної зрілості. Відтоді їхній розвиток прискорився.  Проте,  історія знає  розвинуті  цивілізації в  минулому, які взагалі не мали  писемності —наприклад, інки Перу. Цей народ  запровадив у  користування половину з тих їстівних рослин, які ми вживаємо сьогодні. Він зумів прокласти найдовші у світі шосе і створити найтонші види тканин, звести мегалітичні споруди і опанувати астрономічні знання. Коли Пісарро окупував Перу, він  зробив  приголомшливе відкриття: в  Атауальпи і  в  нього самого була спільна риса — ні завойовник, ні підкорений не вміли читати!  Конкістадор  просто  був неписьменним, а бог-шка не вмів читати тому, що в його імперії не існувало писемності. Замість літер і цифр інки використовували  «кіпу» — мотузку  з  вузликами.  За  допомогою  кольору мотузочок  і  виду вузликів  вони створили мнемонічний  пристрій,  котрий  у  поєднанні з усним коментарем був ефектним засобом передачі навіть  дуже складних  понять.  Без жодної цифри вони створили високоефективний метод бухгалтерії. Без алфавіту — літературу.  У них  був забобонний страх  письма, якого інші раси давнини не відчували. Їхня офіційна версія про походження цього явища незрозуміла:  буцімто під час великої епідемії державний оракул оголосив,  що люди мусять зректися писання й читання, якщо вони хочуть лишитися  живими. Відтак і з’явилося «кіпу».  Дивний зв’язок між мором і писемністю. Чому в інків та їхніх попередників не було алфавіту або ієрогліфів,  як у всіх  інших цивілізацій?  Можна зважитись на  деякі припущення. Якщо «кіпу» це — архаїчний калькулятор, тоді пояснення — просте:  після  занепаду  прадавньої технології «кіпу» залишилось у  південноамериканських  індіанців  як перфокарти  без обчислювальної машини. Якщо  тут  існувала передова  технологія,  яка  чомусь  раптово зникла,  тоді  існування  цього найпростішого калькулятора і обчислювальної  системи,  відомої під назвою «кіпу», може бути просто відлунням минулого.

Втім, є й інший натяк на існування в  давнину в Південній Америці передової науки. В перуанській затоці Паракас міститься славнозвісний Канделябр, або  Знак трьох хрестів, що являє собою  185-метровий малюнок на поверхні  похилої скелі,   у  вигляді тризубця Нептуна   з   гілками.   Іспанський  учений Бельтран Гарсіа запропонував гіпотезу, згідно з  якою Канделябр, оснащений  системою блоків і  вірьовок, являє собою  доінкський сейсмограф, що міг  реєструвати землетруси не лише в Південній Америці, але в будь-якій частині  світу.  Це  зображення,  повернуте в напрямку Тихого океану, орієнтовано точно з  півночі   на  південь.  Враховуючи  ступінь ерозії, можна вважати, що йому щонайменше 2000 років.

У давнину були й інші пристосування, через віки винайдені  повторно. Китайський учений Чжан  Хен (78—139), приміром, сконструював сейсмограф  у  вигляді  вази,   прикрашеної драконами,  що  держали  в  роті  кульки.  Навколо  посудини сиділи фарфорові жаби.  Під час підземного поштовху кульки падали в розкриті роти жаб в залежності від напряму поштовху. Лише в  1703 році  Жан де  Отефей створив перший сейсмограф сучасного типу.  Чжан Хен також винайшов глобус із металевими  кільцями,  що показували  шлях Сонця й  інших  небесних  тіл.  Цей  механізм,  що приводився в рух з допомогою водяного годинника, був  одним  з  перших  у  світі планетаріїв. Схожу модель сконструював і Тао Хунчін (452—536), якого називають китайським Леонардо да Вінчі. її вигляд був такою мірою близький до сучасних  апаратів, що доречно навести опис моделі з першоджерела: «Він також  побудував  небесний глобус майже метрової височини. Земля містилась посередині, а небо оберталось навколо  неї.  28  сузір’їв  здійснювали  свої  періодичні мандрівки по небу, а Сім Яскравих Небесних Тіл  (Сонце, Місяць і  5 планет) йшли своїми курсами. Зірки світились у темряві й згасали при денному світлі. Глобус рухався під дією механічного приладу, і  рухи його були узгоджені зі справжнім рухом неба». Механізм і світлові ефекти цього невеликого планетарію VI  століття  особливо вражають  на тлі середньовічного мороку, що огортав тодішню Європу. Подібні моделі небесної сфери існували, до речі, ще  у  Стародавній  Греції. За свідченням Ціцерона (І ст. до н. є.), Маркус Марцеллус  отримав   подібного  глобуса  із Сіракуз (Сіцілія). Він демонстрував рух Сонця, Місяця,  планет.  Ціцерон  зазначає,  що ця машина була дуже давнім винаходом і що подібна  астрономічна модель  була  також у храмі  Вірту в Римі. Конструкторами цих механічних пристроїв вважались  Фалес Мілетський (VI ст. до н.  є.) і  Архімед (III ст. до н.  є.).  Пам’ять  про   планетарії  зберігалась протягом багатьох століть.

У Грецькому національному археологічному  музеї в  Афінах є  кородовані  фрагменти металічного пристрою, знайденого ловцями губок   поблизу   острова   Антікітера   в 1900 р. Складні циферблати й шестерні цього механізму не схожі на вироби Стародавньої Греції. З  написів на інструменті  й амфорах, знайдених разом  з   ним, встановлено вік об’єкта — 65 рік до н. е. Знахідку зареєстрували  в  музеї  як  астролябію. Так  до  неї  і ставились до  1959 року, коли  англійський учений  Дерек де  Солла  Прайс  з Інституту перспективних   досліджень   в   Прінстоні (Нью-Джерсі) визначив цей предмет як прообраз наших комп’ютерів. «Схоже на те, що це була обчислювальна  машина, призначена для полегшення  трудомістких астрономічних обчислень  руху  Сонця,   Місяця, а  також, можливо, й  планет»,— писав він у «Нейчрел хісторі» за березень 1962 р. Це відкриття було революційним, бо до того часу вважалося, що давні греки займались здебільшого науковими теоріями, але не технологією. Не  дивно, що доктор  Прайс писав  у журналі «Сайєнтіфік Амерікен» (червень 1959 р.): «Стає аж трохи лячно,  коли  подумаєш, що до падіння своєї великої цивілізації давні  греки впритул наблизились до нашої епохи, і не лише в  сфері наукової  думки, а  й у  науково-технічній галузі».  Цей  учений   дійшов висновку,  що комп’ютер з  Антікітери  змінив  усі   наші уявлення про історію  науки, оскільки він, як стало  відомо, був не  першим і не останнім пристроєм такого типу. «Знахідка цієї речі нагадує знахідку реактивного літака в гробниці  фараона  Тутанхамона»,— заявив доктор Прайс на конференції у Вашінгтоні 1959 року. Через кілька  років було зроблено інше важливе відкриття. Після ретельного вивчення Стоунхенджу  британський  астроном   Джеральд Хокінс, професор Бостонського університету,  вирішив,  що цей  пам’ятник міг мати астрономічне призначення. Стоунхендж, збудований між 1900-м  і 1600 роками до н. е., спочатку являв собою коло діаметром 29,5 м, утворене вертикальними й горизонтальними кам’яними блоками вагою  по 25 тонн, назване сарсеновим колом, всередині якого було п’ять склепінчастих проходів, або трилітів. Споруду оточує коло з 56  Ямок  на землі, назване колом Обрі.  Провадячи  спостереження  з  центра Стоунхенджу, професор  Хокінс дійшов висновку, що встановлені триліти, камені й лунки , вказують  на  положення  Сонця й  Місяця поблизу  горизонта;  саме  це  було метою конструкторів Стоунхенджу. Повернувшись до  Америки з точними картами загадкової неолітичної споруди на Британських островах, Хокінс увів здобуті дані в комп’ютер і отримав результати, які свідчили, що Стоунхендж сам був комп’ютером! За висновками професора, астрономи Стоунхенджу були такою  мірою кваліфікованими, що помітили навіть явище, яке лишилось поза увагою наших  сучасних астрономів — цикл місячних затемнень тривалістю в 56 років. Поклавши три чорних і три білих камені в  окремі лунки і рухаючи  їх щорічно вздовж  кола Обрі, прадавні астрономи  Англії знали, коли  чекати місячного або сонячного затемнення.  Цікаво відзначити, що жерці-астрономи Вавілонії  та Єгипту через 1100 років після спорудження Стоунхенджу не вміли передбачати затемнень. Професор Хокін вважає, що створення цього мегалітичного комп’ютера було досягненням, яке можна порівняти  з  космічною  програмою  США.  В космічній   програмі  США  енергія  тисячі людей втілюється в одній людині. Враховуючи чисельність населення Англії 4000 років тому, можна сказати, що та ж пропорція характерна для спорудження Стоунхенджу. Виникає питання — де  джерела   наукових  знань  тих людей, які побудували  Стоунхендж?

Від доісторичних комп’ютерів  перейдімо до  установок, що в давнину відтворювали мовлення. Сто років тому Французька Академія наук оголосила Едісона й  Дю Монселя шарлатанами, коли вони продемонстрували перед синклітом учених  мужів  свій винахід — грамофон. Те саме поважне товариство академіків, мабуть, глузливо сміялося  б, почувши про стародавні співаючі статуї, вази, які  вміли говорити, або озвучені камені. Нині, через багато  століть, неможливо  визначити принцип їхньої дії, але немає підстав сумніватися, що діяли вони ефективно. В античну добу  римляни  повідомляли про співаючу статую Мемнона, яку було створено близько 1500 року до н.  е. Коли промені досвітнього сонця падали на її голову,  починала звучати музика. В 130 р. н.  е. римський імператор Адріан якось уранці відвідав цей співаючий пам’ятник і тричі чув його звуки. Після того як  статую  відремонтували,  музичні звуки припинились. Отже, «музику», напевно, створював якийсь складний механізм під дією сонячних променів, котрий було пошкоджено в процесі  ремонтних  робіт.  Втім,  побачити статую Мемнона в Єгипті туристи можуть і понині.

Фінікієць Санхуніатон (1193 р. до  н. е. (?) і Філо Біблос (150 р. н. е.) згадують про «живі камені». Християнський історик Євсевій (260—340 рр. н. е.) носив один з таких загадкових каменів у себе на грудях, і той відповідав на його запитання  тихим  голосом, схожим  на шепіт.  Інший отець  християнської  церкви, Арнобіус (помер бл. 327 р. н. е.), повідомляє, що коли у нього був «камінь, що говорить», він постійно відчував спокусу ставити йому питання.  Відповідь звучала ясним і тонким тихим голосом.   Чи  не  такі  саме  «камені»  ми використовуємо сьогодні, називаючи їх транзисторами?

У  Біблії  згадується  про  терафімів, або зображення, фігури чи голови, що відповідали на запитання. Маймонідес (1135—1204) у «Лінійках  мертвих» зазначає, що  «ті, хто вклоняється терафімам,  стверджують,  буцімто коли світло зірок наповнює вирізану статую, вона отримує  повідомлення від  розуму тих далеких  зір  і  планет,  що  використовують статую як інструмент. Таким чином терафіми вчать людей багатьом корисним  мистецтвам і наукам». Чи не йдеться в цьому випадку про навчальні  радіопрограми галактичних цивілізацій? Саме це має на увазі мудрий Маймонідес,  якщо розуміти  його слова буквально.  Сельденус у «Сірійських днях»  натякає на те, що терафімів було присвячено особливій зірці або планеті, і  стверджує, що їх  знали давні єгиптяни. Деякі терафіми являли собою муміфіковані  голови з золотою пластиною під язиком; на пластині було вигравіювано магічні слова.  Такі «черепи» вішали на стіні, і вони інколи  розмовляли.

Протягом  багатьох  століть  у фольклорі і стародавніх творах згадується інша загадка історії — магічні дзеркала.  В «Книзі Єноха» розповідається, що Азазель  навчав  людей робити магічні дзеркала, в яких можна було бачити віддалені події і людей.  Чи не йдеться в даному випадку про прадавнє телебачення?  Хоча  книгу  Лукіана  «Правдива історія», незважаючи на її  назву, дехто сприймає  як фантазію, опис  у ній  магічного дзеркала, безперечно, привертає увагу, оскільки тоді не існувало нічого, що могло б підштовхнути уяву автора в такому напрямку: «Це було дзеркало великого розміру, що  висіло над  неглибоким джерелом. Кожен, хто вступав  у те джерело, чув усе, що говорилось на землі.  І кожен, хто дивився в те дзеркало, бачив у ньому всі міста і народи світу». Чи була  це наукова фантастика, створена на догоду ледачим римським патриціям, чи,  може,  хроніка  про   якесь минуле, коли магічні дзеркала були таким же звичайним явищем, як і сьогодні?  Не виключено, що деякі з цих доісторичних пристроїв, можливо, ще збереглись у того, хто знайомий із  секретами таємної науки.

У  знаменитого  російського письменника Максима  Горького є  розповідь  про  дивну пригоду,  яка в устах такого  матеріаліста,  як він, набуває особливого  звучання. На початку століття Горький зустрів на Кавказі індійського йога, котрий спитав російського письменника, чи не хоче той побачити що-небудь особливе в його альбомі. Горький сказав,  що хотів би подивитись на краєвиди Індії.  Індус  поклав альбом на коліна письменнику і запропонував йому розкрити його. На полірованих  мідних листах  було   зображено  прекрасні   міста, храми й краєвиди  Індії, які викликали у Горького захоплення. Коли він скінчив роздивлятись картинки  і повернув альбом індусу, той подув  на  альбом і, посміхаючись, сказав:

«Хочеш подивитися ще разок?» Горький розповідає: «Я знову  відкрив альбом і побачив лише чисті мідні листи без будь-якого сліду зображення!» «Дивовижні люди ці індуси!» —вигукує він1.

Втім, здається,   не  менш захоплюючими були стародавні відеофони  часу. Франціск Пікус  у «Книзі шести  наук»  розповідає про створення «дзеркала аль-Мушефі» у цілковитій згоді з законами перспективи і астрономії.  Кажуть, що в тому дзеркалі  можна  було бачити панораму  часу.  Якщо це правда,  то стародавні люди були на голову вищі за нас —вони  створили  Телебачення часу.  Оракули Єгипту й Греції зажили собі слави віщуванням майбутніх подій і відтворенням картин минулого. Постає питання — яким чином?  У  книзі  «Цікава  відносність» англійський учений Клемент В. Дарелл пише: «Всі події —минулі, сучасні й прийдешні — існують у нашому чотиривимірному просторово-часовому континуумі, Всесвіті без минулого й сучасного, такому  ж  статичному,  як  кіноплівка,  що оживає лише  в  кінематографі». Цілком  припустимо, що теорія вірогідності була відома людям  давнини. У «Пророцтві Ісайї» (II — III ст.  н.  е.)  розповідається  історія, пов’язана з таким ефектом. Пророка Ісайю було взято на небо, де він бачив Бога. Потім ангел,  який увів його  в  рай,  повідомив,  що  вже  час повертатись  на  землю.   Ісайя  здивувався і запитав: «Чому так швидко? Я ж тут пробув лише дві години». На що ангел йому відповів:

«Не дві години, а двадцять два роки». Ісайю вразили ці слова, адже повернення на Землю означало для нього старість і близьку смерть.  Але ангел утішив його, сказавши, що, повернувшись на Землю, він не  постаріє. Космічні мандрівники, рухаючись у фотонній або анігіляційній ракеті зі  швидкістю,  близькою  до швидкості  світла,  могли  б  зазнати  такого самого скорочення часу  і  справді  зробити своєрідний стрибок у майбутнє. Якщо, наприклад, усі події,  що відбуваються у  Всесвіті, залишають  сліди на субатомному рівні;  то, можливо, можна бачити  минуле. З  іншого боку, якщо ефекти сьогоднішніх подій проектуються у майбутнє, то це означає, що обриси завтрашніх  подій існують  сьогодні.  Інакше важко зрозуміти, як прапредкам удавалось проривати бар’єр часу і точно передбачати майбутні події.

У давньоіндійській книзі  «Чхандог’я Упанішада» є така  фраза: «Скажіть мені, що  ви знаєте,  і я скажу вам,  що буде далі». Чи  не йдеться   тут    про   дію   наймогутнішого комп’ютера — людської думки?  В оракула храму Амона-Ра була автоматична машина часу, що мала  вигляд скульптури бога і могла  не лише ходити,  розмовляти й рухати головою, але навіть брати у відвідувачів сувої із  запитаннями, на які вона  давала розумні  відповіді.  Коли  Александр  Македонський  став перед нею, статуя виступила вперед і сказала йому: «Я бачу всі країни під твоїми ногами».

Книгу  пророцтв   Мішеля  Нострадамуса, опубліковану  1558  року,  було  присвячено королю  Генріху II. В передмові   пророк з  Провансу попереджає його про переслідування церкви  і  віщує  встановлення  нового порядку. «Це повинно статися 1792 року, коли кожен  думатиме про оновлення віку». З  антиклерикалізму  народилась революція,  і в 1792 році була встановлена Французька республіка.  Здається,   Нострадамусу  вдалося подолати бар’єр часу і передбачити історичну подію безпомилково. Як і Ейнштейн,  Нострадамус  писав,  що «вічність  пов’язана  воєдино — минуле,  сьогоденне  і майбутнє».  Він повідомляє, що вивчив багато томів магії.  Ці прадавні  книги забутої науки,  закодовані цифрами й символами, очевидно, допомогли Нострадамусу вивчити  секрет  проекції часу.  «Імператор  народиться біля  Італії і дорого коштуватиме імперії».  Імператор Наполеон І справді народився біля Італії — на Корсіці —і  дорого  обійшовся  Франції,  півмільйона чоловік в  одному лише поході на Москву.  Нострадамус передбачив і Гітлера, якого він назвав  «Гістер» з  двох причин: у  зв’язку з істеричними промовами фюрера і  місцем його народження на Дунаї (латинське найменування якого—Істер). Нострадамус описав свастику, як «вивернутий хрест», що покотиться на схід і пошириться по Росії.  В  своєму магічному  дзеркалі доктор Нострадамус бачив і  атомне  бомбардування  Хіросіми. Він визначив її, як «велике полум’я в Країні Сонця, що сходить», тобто в Японії.

 

ЗАГАДКА СОЦІАЛЬНИХ НАУК —ІНКИ

У примітивних суспільствах не було приватної власності. Полювання регулювалось племінними звичаями, а всі харчі розподілялись рівномірно. Цю систему і досі  можна бачити в Центральній Австралії, на Новій Гвінеї та на віддалених островах  Океанії. Блакитна пора юного  людства!  В рабовласницькому суспільстві відбулися докорінні зміни в економіці, коли запанувала приватна власність. З’явились хазяї  й раби, багаті й бідні. Феодалізм був удосконаленим варіантом рабства. З появою міст  і вільних громадян,  що торгували і  ставали багатшими за дворян, виник новий клас — бюргери, або буржуазія. Після падіння феодалізму новий клас приватних власників створив нову  економічну систему — капіталізм. Соціалізм, на відміну  від  капіталізму, скасовує приватну  власність,  а всі  засоби виробництва  та  розподілу  передає  в руки держави. Щоправда, гроші, як засіб обміну, продовжують  функціонувати.  Постає  питання — чи соціалізм  така вже нова ідея? Чи не заявляв він про себе раніше?  Такий погляд, мабуть, викличе опір і нарікання як адвокатів марксизму, так і тих соціологів, що, симпатизуючи капіталізму, не припускають існування соціалізму в минулому і сподіваються, що його не буде в майбутньому. Проте історія знала цивілізацію, де всі  національні ресурси й знаряддя виробництва були власністю  держави.  Там не вдавалися навіть до монет чи банкнотів, які в нинішніх соціалістичних країнах все-таки використовуються. У її населення був соціалістичний ідеал, а саме — праця як суть життя, а не як  вимушене  зло. Цією державою була соціалістична Імперія інків.

Хоча  керувала  державою   інків  ієрархія феодального типу, що складалась із аристократів і  чиновників, її економічна структура належала  до соціалістичного типу, оскільки феодалізм спирається на приватну власність, якої інки не мали. Певна річ, назвати інкську державу   первісним   комуністичним   суспільством, навіть при всіх її науково-технічних досягненнях, не  можна. Але рівень моральності цього суспільства можна проілюструвати фактом, який наводить у 1589 році Легвісамо.  В  домі  одного  індіанця він  бачив  золота й срібла на 100 000 песо. Двері будинку були відчинені  навстіж,  і лише невелика паличка, що лежала поперек ґанку, засвідчувала відсутність господаря. Ніхто, одначе, нічого не чіпав!  Через чотири століття вже жоден з перуанців задля захисту свого дому від злодіїв ні на яку паличку не покладатиметься.  Але досконалість інкської держави полягала не лише в моральних якостях її  членів.

Царська дорога довжиною в 5320 кілометрів, що простяглася від Колумбії до Чілі,— один з найбільш вражаючих проектів людства, який було  перевершено  тільки  в  XX  столітті.  Перуанські дороги такою мірою доброякісні, що автомобілі й візки їздять по них донині.  Доінкські  кам’яні споруди в Оллантайтамбо й  Саксахуамані  належать до  мегалітичних.  Вага окремих кам’яних блоків, з яких складено ці споруди,  оцінюється на  рівні  від  20 до 100 тонн. Незважаючи  на  таку колосальну масу граніту, вони настільки точно припасовані один  до  одного, що  в  місцях з’єднання неможливо просунути навіть лезо бритви. Ще сто років тому ніхто в світі не зміг би повторити це досягнення перуанських дорожників.  Лише стародавні  єгиптяни зі своїми 70-тонними  блоками в  пірамідах могли  позмагатися з  південноамериканськими зодчими.  В Куско  землетрус  1950  року  зруйнував 90 процентів будинків, але в жодній інкській будівлі не з’явилось навіть тріщини! Принагідно відзначимо, що іспанські прибудови до них розвалились або розтріскались. Таким драматичним чином землетрус довів якість доінкських та інкських споруд.

Жителі  Вавілонії, Карфагена, Греції і Риму, користуючись землею, нічого не робили для її відновлення. Тим самим вони, можна сказати,  копали собі  могилу.  Чи  не подібна картина   вимальовується  сьогодні,  в  еру повсюдного  забруднення біосфери  і нещадної експлуатації природних  ресурсів? Що ж стосується інків,  то  у них  існувала багаторічна програма  збереження навколишнього середовища.  Нічого подібного в  жодному іншому місці планети за всю історію людства ми не знаходимо. Вражає ще одна особливість  інкських  і доінкських проектів — у  результаті їх здійснення земельні й  водні  ресурси держави ставали не біднішими, а багатшими!

Це була імперія парадоксів. Тут не  було грошей, хоча було багато золота.  Інки мали досконалу поштову службу,  що діяла по всій Південній Америці, але не знали листів. Через відсутність писемності, надсилались лише усні повідомлення, У них були найдовші і  найкращі в світі дороги, але не було колеса. Інкська поштова  система  була кращою  в  світі до середини  минулого століття. Їхні  кур’єри, змінюючи один одного, передавали  повідомлення з Кіто в Гуско  за п’ять  днів.  І це при відстані в 2011 кілометрів, більша частина якої пролягає  на  висоті понад  3000 метрів над рівнем моря! Незважаючи  на  чудові дороги в  Стародавньому  Римі,  кур’єри   за  часів імператора  Августа  для передачі  листа  на подібну відстань  витрачали  часу в  10 разів більше. Після  VII століття,  в  міру  псування доріг, листи почали йти ще  повільніше.  В інків був, до речі, й «телеграф» — система кодованих сигналів  димом  і вогнем,   за допомогою  якої  повідомлення  на  відстань 3220 кілометрів передавалося за три години!  Слід зауважити, що при інкському соціалізмі телеграф  діяв ефективніше, ніж при сучасному. Пригадую випадок, коли довелось послати телеграму зі столиці однієї із  соціалістичних країн у приміський пункт на відстані всього 25 кілометрів од міста. Одержав її адресат лише третього дня!

Інкський соціалізм  був  ефективним  не тільки в сфері поштового зв’язку. Незважаючи на  велику кількість установ,  там  не  було бюрократичної тяганини, від якої так страждають  сучасні соціалістичні  держави. Адміністрація складалася з людей, що повністю відповідали  за благополуччя свого району.  Якщо державний службовець  виявлявся хабарником  або  нездатним  до  управління і громадяни його району не отримували того, що необхідно  для життя,  від імператора-Сонця  надходило розпорядження — скинути цього чиновника в провалля!  В  країні,  де  праця  вважалась  чеснотою, а ледарювання — злочином, працювали всі.  Заробіток не нараховувався, але громадяни і  їхні сім’ї безкоштовно отримували житло, їжу й одяг. Освіта й медична допомога також були безплатними. Ця система праці й отримування засобів до існування зовсім не схожа на ту, що існує в кожній  сучасній  соціалістичній державі. Ті, хто не опікувався  полями, були зайняті на державних роботах — прокладанні доріг і спорудженні мостів, у поштовій службі або в армії. Цей обов’язок, так звана міна, такою мірою увійшов у свідомість  індіанців, що жителі села Карахуасі, приміром, продовжували  будувати міст ще  протягом  трьох століть після падіння Імперії інків. Очевидно, економічна система інків не досягла б такого високого  рівня, якби  соціалізм  у  них  не розвивався протягом значного  періоду.  Однією з  найважчих проблем  сучасного світу є  контроль за  приростом населення.  Щодо інків, то вони від надмірності дітей не страждали. Також не було у них одинаків або старих  дів — таке явище вважалось державним злочином. Щоб уникнути перенаселення, вони  здійснювали  програму  переселення людей; при  цьому належним чином піклувались про колоністів. Наприклад, жителі Анд не переселялись у тропічні долини і — навпаки.  Як могла  виникнути ця загадкова соціалістична держава в Південній Америці? У інкських правителів були чудернацькі легенди про їхнє сонячне походження і про приземлення їхніх  небесних  предків  на нашій  планеті.  Антропологічні дослідження засвідчили дивні речі. Аналізи груп крові інкських правителів показали їхню  фізіологічну  унікальність. Як і єгиптяни, інки муміфікували своїх померлих правителів. Після смерті їхні мумії сиділи на золотих тронах в храмі Сонця в Куско. П’ять таких мумій зберігалося в Британському музеї (вони загинули  внаслідок  аварії  водогону і затоплення приміщень музею). В 1952 році Джілбі й Лубрен зробили аналіз крові, взятої з тканини цих мумій, і отримали такі результати: мумія № 3 мала групу крові С, Е і с при відсутності Д,— випадок унікальний в масштабах всього світу; тим часом мумія № 4 мала фактори Д і  с при відсутності С і Е,— комбінація серед американських індіанців надзвичайно  рідкісна.  Вчені  дійшли висновку,  що проблема походження цих людей залишається  невирішеною.   Інкські   монархи  брали шлюб зі  своїми  сестрами, щоб, за висловом Прескотта, «мати спадкоємця корони  чистої небесної  раси,  не  забрудненої  земними домішками». Що ж це була за «небесна раса», яка мала такі незвичні комбінації факторів крові?

Загадку інків можна легко розв’язати, якщо поглянути на їхню  соціальну систему як на рештки соціалізму невідомої цивілізації. Цікаво, що Вергілій в «Георгіках» і Тібул в «Елегіках» висловлюють думку, ніби в давні часи земля  була  в  громадському  користуванні, а двері будинків ніколи не зачинялись, бо не було злодіїв. Читаючи їхні твори,  мимоволі згадуєш хроніки про інків, написані конкістадорами.

 

АПОЛЛОНІЙ ЗУСТРІВ ЛЮДЕЙ, ЩО ЗНАЛИ ВСЕ

У  першому столітті нашої  ери  високий вродливий  грек  зупинився перед  воротами Вавілона. «Які подарунки  ти несеш нашому царю?» — запитав його охоронець. «Усі чесноти»,— відповів  грек.  «Ти  вважаєш,  що у нашого царя їх немає?» — спитав охоронець.  «Вони у нього є, але він  не знає, як ними користуватись»,— відповів сміливий гість, якого звали Аполлоній Тіанський. Незважаючи на таку провокаційну манеру  розмови, мандрівникові дозволили увійти у Вавілон, бо охоронець вирішив,  що  цар може  зацікавитись таким ексцентричним відвідувачем.

Аполлоній народився в Каппадокії приблизно 4 року  до н. е. Коли  йому виповнилось 14 років, його шкільні наставники відмовились учити хлопця далі, бо його розум переважав їх власний.  Відтак  Аполлоній  дав  обітницю піфагорійців  і в 16 років став служити в храмі міста Егі. Про його мудрість і здібності навіть склали  в  Каппадокії прислів’я:  «Куди  так поспішаєш? Чи не до  Аполлонія?»

Одного разу жрець Аполлона Дафійського вручив йому  мідну  карту і сказав,  що на ній зображено шлях до міста  Богів. Невдовзі Аполлоній вирушив на схід. У Меспілі (Ніневія) чоловік на ім’я Даміс запропонував йому свої послуги як провожатий. Історію життя грецького філософа пізніше за наказом візантійської  імператриці Домни  написав  Філострат.

Після важкого шляху з Вавілонії до Індії мандрівники  повернули на  північ  від Гангу в  напрямку Гімалайських гір. Очевидно, метою їхньої подорожі був Тібет, бо  тривала вона 18  днів. Коли  грек  зі своїм відданим компаньйоном  наблизились до  азіатського Олімпу,  почались  дивні речі.  Дорога,  якою вони йшли, зникала за їхніми спинами. Околиці змінювали свої  обриси,  і здавалось,  що навколишня місцевість являє собою оману. На кордоні країни див назустріч їм вийшов юнак і звернувся до них грецькою мовою так, ніби Аполлонія  чекали. Потім Аполлонія Тіанського представили правителю цієї країни, якого Філострат  називає Іархасом.

Легендарна країна чарувала загадками. Тут були джерела світла, що нагадували прожектори. Сяючі камені освітлювали місто і перетворювали ніч у день. Аполлоній і  Даміс бачили левітацію, коли люди ставали  невагомими і плавали в повітрі.  Коли мандрівники увійшли в їдальню і сіли за стіл, чотири автомати-триножники запропонували їм їжу і напої. Біограф  Аполлонія запозичує опис цих роботів  у  Гомера:  «Вони,  сповнені життя, котилися з місця на місце, підкоряючись наказам богів».

Технологічні  досягнення й інтелектуальна перевага цього суспільства настільки  вразили Аполлонія, що він лише кивнув,  коли правитель  Іархас  проголосив:  «Ви  прийшли  до людей,  що знають усе». На  думку філософа з  Тіани,  ці  вчені  люди «жили  на Землі і  водночас за  її межами». Хтозна,  має ця фраза  алегоричне  чи буквальне  значення?  Якщо буквальне, то ці люди мусили б мати зв’язок  з іншими світами,  особливо якщо зважити, що вони могли керувати гравітацією.  Тож і слова Іархаса про те, що «Космос це —жива  істота», набувають  вельми відчутного значення.

Аполлоній отримав завдання від цих адептів Азії: він повинен  сховати певні талісмани чи магніти  в місця, яким призначено відігравати велику роль у майбутньому,  крім того, йому належить повалити римську тиранію.  Грецький  мислитель  вирушив  до Риму у тяжкий період гонінь на філософів, розв’язаних Нероном, і незабаром став перед судом.  Але коли справа дійшла до прокурора і  той розгорнув сувій обвинувачень проти  Аполлонія, сувій дивовижним чином став... чистісіньким, наче на  ньому ніколи нічого не писали!  Ну, а  раз немає звинувачень, не може бути й вироку. Відтак  Аполлоній  Тіанський знову опинився на волі. Після цього римські власті пройнялися побожним страхом перед тіанським філософом.

У часи Веспасіана Аполлонію жилося значно краще, він був навіть радником імператора.  А  коли цезарем  став Тіт,  новий  володар звернувся до нього з такими словами: «Я підкорив Єрусалим, але ти, Аполлонію,  полонив мене».

За Доміціана  філософ був  звинувачений у антиримській діяльності. На суді Аполлоній тримався із почуттям зневаги до цезаря, якого знав  ще  хлопчиком. Тим  часом  патриції, пам’ятаючи дивну пригоду, яка сталася під час розгляду справи Аполлонія в трибуналі Нерона,  почували себе  стривожено. Доміціан і судді зробили спробу показати себе благонадійниками і зняли деякі пункти звинувачення, сподіваючись, що Аполлоній всетаки визнає себе винним.

Стоячи віч-на-віч з римським  цезарем, Аполлоній загорнувся  в  плащ і  мовив:  «Ви можете ув’язнити моє тіло, але не душу, хоча, зрештою, тіло  також не в силі». І  тут-таки зник,  ніби   спалах  світла  перед  сотнями присутніх у  судовій залі.

Історія не залишила нащадкам дату смерті філософа.  Літописці  втрачають сліди  цієї дивної  людини,  коли столітній  Аполлоній перебував в Ефесі.

 

ДІАМАНТИ І ЗОРІ — БЕЗСМЕРТНИЙ СЕН-ЖЕРМЕН

Людській  природі притаманна  дивна риса, явний атавізм печерної доби: бачити небезпеку у всьому незвичному і  невідомому. Коли  граф Сен-Жермен, цей сфінкс XVIII століття,  з’явився  у  1745  році  в  Англії, самовпевнений  англієць Горацій Уолпол  дав йому таку характеристику: «Він співає і чудово грає  на  скрипці,  складає  музику,  проте божевільний  і  не дуже обачний».  Деякі енциклопедії оцінюють цю загадкову постать ще критичніше,  відверто  називаючи Сен-Жермена  авантюрником. Але  трапляється часом так, що між людиною, на яку поначеплено різні епітети, і тією,  яка насправді існує, пролягає безодня. Більшість негативних зауважень про Сен-Жермена походить з політичних джерел. Французька поліція підозрювала, що він — прусський шпигун.  Інші таємні служби Європи  вважали його російським агентом  або англійським  якобітом.  Але,  як писав лорд Гольдернессе британському  послу в  Пруссії Мітчелу, «слідкування за ним виявилось марним». Тим часом один з найбільших мислителів освіченого XVI11  століття Вольтер висловився про графа Сен-Жермена цілком певно: «Це людина, яка знає все».

Коли маршал  Де Белль-Іль  представив у  1749 році  графа  Сен-Жермена  маркізі Помпадур і Луї XV, король був геть знуджений. Мадам  Помпадур вирішила, що чужоземець, можливо, розвіє нудьгу короля Франції.  Відтак граф став провадити  тривалі розмови з королем і маркізою про алхімію, науку та інші речі. Луї XV  спочатку  дуже  скептично поставився до  знань графа в  галузі хімії і трансмутації. Але незабаром, коли побачив, що діаманти цієї людини більші за його власні, змінив свою думку.

Не відомо, що найбільш вразило Луї XV під час вечірніх  дискусій в Тріаноні, одначе Сен-Жермен отримав  у своє  розпорядження розкішний палац Шато де Шамбор з 440 кімнатами. Тут ледачий король пізнав радість творчої праці і зайнявся хімічними експериментами під керівництвом найбільшого хіміка епохи — графа Сен-Жермена.

У  своїх відомих  «Мемуарах» Казанова де Сенгал пише: «Монарх,  страждалець спліну, намагався знайти бодай невелику радість або розвагу, хоча б у виготовленні фарб. На думку Сен-Жермена, фарби, що їх здобув король, могли мати істотний вплив на  якість французьких  виробів». Австрійський  дипломат  Кобенцль, який стежив за цими експериментами графа і Луї XV, писав Кауніцу: «Фарбування шовку виконано так якісно, що нічого  подібного досі не  траплялось;  те саме можна сказати і про фарбування вовняних тканин. Все це досягнуто без індиго або кошенілі, а за допомогою  найзвичайніших   речовин  і  за вельми помірну ціну».

Графиня де Жанлі в своїх мемуарах (Париж, 1825 р.)  пише про Сен-Жермена так: «Він чудово знав фізику  і був великим хіміком. Мій батько, добре обізнаний з цими предметами, високо цінував його знання».  Можна не сумніватися в тому, що граф Сен-Жермен  був не  лише  видатним  хіміком, а й алхіміком. Колекція діамантів і коштовних каменів графа  підтверджувала  його  славу алхіміка. Барон  Шарль  Анрі  де  Глейхен, датський дипломат у Франції, писав у своїх мемуарах  у «Меркур   етранже»  (Париж, 1813 р.) про свою зустріч із  Сен-Жерменом:

«Він показав мені й інші  чудеса — велику кількість  коштовних  каменів  та  барвистих діамантів, надзвичайних за розмірами і досконалістю. Мені здавалося, що я бачу скарби чарівної лампи Алладдіна».

Деякі випадки доводять, що він міг виконувати  трансмутацію  металів.  Коли маркіз де Вальбель відвідав Сен-Жермена в його лабораторії, алхімік попросив дати  йому срібну шестифранкову  монету.  Вкривши її чорною речовиною, він  поклав монету в  піч.  Через кілька хвилин граф вийняв її з  вогню. Коли монета прохолола, виявилось, що вона вже не срібна, а щиро золота. Про подібний експеримент пише у своїх «Мемуарах»  і  Казанова: «Він  спитав  мене,  чи маю я при  собі яку-небудь монету. Я вийняв кілька монет і поклав на стіл. Він підійшов до  столу і,  не кажучи нічого, дістав з печі гарячу вуглину, поклав її на  металічну пластину, а  поруч помістив одну з   моїх  монет  (вартістю  12 солей) разом з дрібкою чорної речовини. Потім він роздмухав жарину і кілька хвилин нагрівав монету. «Заждіть трохи,— сказав алхімік,— дайте їй остигнути».  Остигла  вона  досить  швидко. «Візьміть  її — вона  ваша»,— сказав  граф. Я  взяв монету  і  побачив,  що  вона стала золотою».  Ця історія — з тих, що  заслуговують  на увагу. Граф Кобенцль сам  був свідком «трансмутації  заліза  в метал, такий же прекрасний,  як золото,  у всякому разі придатний для ювелірної роботи», Цей дослід у  його присутності  виконав  Сен-Жермен. Коли придворний капелан Версаля підозріливо запитав Сен-Жермена, чи не займається той чорною магією, граф відповів, що його лабораторія не має справи з  надприродним, оскільки він — серйозний хімік і  зробив відкриття, які  підуть  на  користь людству.  За спогадами мадам Дю Госсе, фрейліни маркізи Помпадур, граф «підтвердив,  що він знає, як вирощувати  перли  і  надавати  їм  гарного блиску».  Вирощування  перлин культивується в Китаї з XI11 століття. Під час свого тривалого перебування на Далекому Сході граф міг оволодіти таємницями  китайських ювелірів і   навчитися мистецтву створення  штучних перлин. Вважалося  також, що Сен-Жермен уміє робити діаманти. Якщо це — правда, то здасться  неймовірним, як можна було отримувати синтетичні діаманти при тих обмежених  можливостях,  які давала  йому  його лабораторія. Адже для виготовлення алмазів з  вуглистого  матеріалу треба   мати  тиск 273 200  кг/см2  і  температуру  близько 2800°С.

Фрідріх Великий дав таку  характеристику графу  Сен-Жермену: «Це людина, яку ніхто не в змозі зрозуміти».

Хімічні  досліди  Луї  XV  і  Сен-Жермена з  фарбами — мабуть,  аніліновими — проводилися задовго до їх відкриття Анвердорбеном у 1826 р.  Якщо  філософський камінь допомагав  Сен-Жермену виробляти  золото і діаманти, то,  напевно, служив йому  і еліксиром  молодості. У спогадах людей, які знали Сен-Жермена, підкреслюється, що  у нього був якийсь  еліксир, котрий  він зрідка давав окремим людям. У листі до Фрідріха Великого Вольтер зауважує на адресу графа Сен-Жермена: «Він,  можливо, буде  удостоєний честі бачити Вашу Величність протягом 50 років».

Припускаючи,  що граф умів долати часові межі,  відведені  людині, можна  вдатися  до аналізу мемуарів, листів, документів  і преси тих років, щоб  з’ясувати, наскільки  все  це відповідало дійсності. Першим свідком виступає барон Де  Глейхен (1735—1807). У своїх мемуарах він повідомляє, що чув, ніби «Рамо і  якийсь  старий  родич  французького посла у Венеції казали, що вони зустрічалися із Сен-Жерменом у 1710 році, коли на вигляд йому було   років  п’ятдесят».  Жан-Філіп  Рамо (1683—1764) — відомий оперний і балетний композитор.

Якщо це  правда,  то  народитися він мусив десь року  1660-го, а  в 1758-у  йому мало виповнитися   близько  сотні.   В   1737—1742 рр.  його  як почесного  гостя приймали при  дворі   шаха Ірану. В  1745-у  англієць Горацій Уолпол писав до Манна у Флоренцію: «Наступного дня нам  представили  дивного чоловіка на ім’я граф Сен-Жермен. Він був тут ці два роки». В 1745—1746 рр. граф жив у Відні в особняку принца Фердінанда фон Лобковіца. В 1749 р. він  з’являється в Парижі і через маршала Де Белль-Іля одержує аудієнцію у Луї XV та мадам Помпадур. В 1756  р. Сен-Жермена зустрічає в Індії глава британського уряду генерал Роберт Клайв. У 1760 р. «Лондон кронікл» публікує статтю, де інтерес, викликаний у Лондоні його вічною молодістю, підсумовується приблизно  такими  думками: «Зараз ніхто  вже не сумнівається в тому, що спочатку сприймалося як химера; зрозуміло, що він володіє великим секретом, ліками від усіх хвороб і навіть від тієї немочі, за допомогою якої час панує над людською природою».

В 1762 р. граф з’являється в Петербурзі, де бере  участь   в  «оновленні  держави», яке здійснювала російська цариця Катерина Велика.  Через рік,  в  1763  р.,  він з’являється в  Парижі, де  в Шато де Шамбор розпочинає свої алхімічні й  хімічні досліди. В  1768-у він переїжджає до Берліна, а наступного року їде до Італії, Тунісу і на Корсіку. В 1770 р. він був гостем графа Орлова,  коли російський флот відвідав  Ліворно в  Італії.  Він  отримує чин російського генерала. Брати  Орлови завжди підкреслювали ту важливу роль,  яку граф Сен-Жермен   відіграв  у  російській  «революції».

В 70-і  роки він  перебуває  в Німеччині, беручи разом зі своїм другом, покровителем і учнем принцем Карлом фон Гессе-Касселем активну  участь  у діяльності  франкмасонів і  розенкрейцерів.  У  1780  р.  в  Лондоні видавець Уолш дає нам ще одну дату в його біографії, публікуючи  музичний твір Сен-Жермена для скрипки.

Нарешті церковна приходська книга в Еккернфіорде  (Німеччина) подає такий запис:

«Помер  27  лютого, похований 2  березня 1784 року так званий граф де Сен-Жермен і Уелдон. Більше про нього нічого не відомо. Тіло поховано в землі в цій церкві. В церковному записі не вказуються ні  дата народження,  ні ім’я  «так  званого  графа  де Сен-Жермена». Проте, якщо  вірити композитору Рамо і графині де Жержі, на момент смерті йому мало бути не менш як 124 роки !

Через  рік  після  уявної  смерті  він бере участь в  масонській  конференції! В журналі «Масонське братство Франції» (том II, ст. 9) є  замітка: «Серед масонів, що взяли участь у великій конференції в місті Вільгельмсбаді 15 лютого 1785  р.,  були Сен-Жермен, Сен-Мартін і  багато  інших».  Графиня  Стефані Фелісіте  де  Женлі  (1746—1830),  освічена жінка, що написала 9 книг і отримала пенсію від Наполеоне І, наводить у своїх мемуарах фантастичну подробицю: вона зустріла Сен-Жермена в 1821  році у  Відні!  Французький посол у Венеції граф Шалон також пише, що у нього приблизно  в той же час відбулась розмова із Сен-Жерменом  на площі Святого Марка.  Якщо ми  повернемось у Венецію 1710 року і згадаємо твердження мадам де Жержі, що графу о тій порі можна було дати років 50, то дійдемо висновку, що в  1821 році йому мусило  бути 161 рік! Франц  Граффер наводить у своїх  «Віденських мемуарах» знаменну фразу Сен-Жермена: «Я їду завтра увечері. Я щезну з  Європи і подамся в  Гімалаї».  Аполлоній  Тіанський також їздив у  Гімалаї і зустрів там людей, «що знали все». Ця фраза з мемуарів Граффера вельми важлива,  оскільки  вказує  на місце центру  мудреців,  що  зберігають  Велику Таємницю протягом тисячоліть.  Граф Сен-Жермен сказав  якось:  «Треба вивчати піраміди,  як вивчав  їх я».  Таким чином, з одного боку — джерело його знань ховається  у  храмах  Стародавнього  Єгипту, а з іншого — в тібетських монастирях. Тож, мабуть, не звучатиме перебільшенням такий вірш Сен-Жермена:

Під поглядом величної природи

Початки і кінці я розпізнав,

І все те золото, яке сховали води,

Я розумом допитливим дістав.

 

Єдиний відомий рукопис, що Належить перу Сен-Жермена, має  назву «Дуже свята тринософія» і зберігається в бібліотеці де Труа. Цей документ містить символічні ілюстрації і загадковий  текст. У п’ятому  розділі є такі дивні твердження:

«Швидкість, з якою ми рухаємося в просторі, сама  по  собі  може  дорівнювати нулю.  Вмить я кинув погляд на картину внизу. Земля здавалась  мені лише  неясною  хмариною.  Я піднявся на  величезну висоту. Довгий  час мчав крізь простір. Я бачив, як кулі  обертались  навколо  мене  і землі лягали мені  під ноги». Не треба дуже великої  уяви, щоб розпізнати в цьому  уривку повідомлення про тривалу космічну подорож,  коли Земля стає маленькою,  якою  вона  здавалась  членам екіпажу  «Аполлона».  Сем-Жермен,   однак, мусив бути далі Місяця і, очевидно,  досягти інших планет. Крім просторового бар’єру Сен-Жермен  міг  подолати також бар’єр часу.

«Я більше потрібен в Константинополі, аніж в Англії. Там я готую два винаходи, з якими ви ознайомитесь в наступному столітті — парові екіпажі й  кораблі»,— сказав  він  Графферу.

Трансмутація, продовження життя, космічні подорожі, підкорення часу — все це  передовий край науки. Можна вважати, що граф Сен-Жермен мав  доступ до Таємного Джерела Знань.

 

В ОСЕЛІ МУДРОСТІ — РЕРІХ

На набережній Сени Сен-Жермен-де-Пре, в Парижі, де  колись жив граф Сен-Жермен, і чию назву  він, очевидно,  взяв собі для псевдоніма, є театр Дю Шателе. Через пару поколінь  після  графа, а точніше — в травні  1909 року, театр ставив на  своїй сцені «Князя Ігоря» Бородіна і «Псковитянку» Римського-Корсакова. У   виставах  були  зайняті зірки російського балету — Павлова, Корсавіна і Ніжинський. Яскраве оформлення стало сенсацією  і привернуло  увагу  паризької  преси.  Виконав його молодий російський художник Микола Реріх.

Як і  Леонардо да Вінчі,  Реріх був митцем великого  натхнення.  Його  яскраві  фарби, прості контури,  ясний  задум  композиції малюнка справляють надзвичайне  враження.

Миколу   Реріха   справедливо   назвали майстром   віщих  полотен  після  того,  як дослідники його мистецтва,  склавши  список його творів з 1897-го по 1947 рік, відкрили, що багато з них є символічними передбаченнями майбутніх  подій. У  1901 році, приміром, він виставив  картину «Зловісні», де зображено чорних ворон  на тлі сірих скель, похмурого моря  і хмарного неба. Це  було передчуттям страшних  війн  XX століття. В  1913 р. Реріх створив картину «Справи  людські» — групу сивих старців,  що дивляться на руїни міста з подивом і смутком. У «Граді приреченому» (початок 1914 р.) показано  білокам’яне місто, обвите величезним  пітоном, що символізує ворожі сили, які руйнуватимуть міста. Картина «Корони», виставлена в Петербурзі приблизно в той же час, показує трьох королів з мечами, корони  яких позлітали з їхніх голів і щезають у хмарах. Ця робота віщувала кінець династій Гогенцоллернів, Габсбургів і Романових у першій  світовій  війні, що  розпочалась  через кілька місяців.

У березні 1914 року Микола Реріх виставляє картину «Вогненне сяйво», на якій зображено рицаря, котрий стоїть поруч з левом перед замком, на тлі  охопленого полум’ям  неба.  Коли армії кайзера Вільгельма пронеслись по Бельгії в серпні того самого року, пророцтво збулося. Картина уособлювала короля Бельгії Альберте  у вогні війни,  про що  говорив, пояснюючи задум  своєї картини, і сам Реріх.  Напередодні нацистських інтервенцій Реріх створює кілька картин темперою, де показує людей із жалюгідним скарбом,  що бредуть сільською дорогою на тлі темного неба.  Так його  пензель  віщував   біди  європейських біженців під час другої світової  війни.  «Культура    і    мир — найсвятіші    цілі людства» — писав  Реріх  в  одній зі  своїх статей.  Передбачаючи всесвітнє  лихо,  він засновує 1929  року у Вашінгтоні свій  Пакт, схвалений республіками  Панамериканського союзу.  Цей «Червоний Хрест Культури»  був покликаний за допомогою спеціального прапора, із зображенням трьох червоних крапок у червоному колі на білому  тлі, захистити культурні центри від руйнування.  Якщо Аполлоній Тіанський  кидав виклик могутності давнього Риму і боровся за помірність  правління,  якщо Сен-Жермен  грався діамантами у Версалі, щоб  відвернути  увагу правлячих  кіл і  допомогти  прийдешній  революції, то Реріх намагався нейтралізувати сили пітьми,  що втягували  людство у глобальну війну.

Реріх  був не лише геніальним художником, дослідником, ученим, письменником і борцем за мир. Він був  емісаром тих, хто протягом віків зберігає  Джерела  Давньої  Мудрості.  Виразні  прикмети цього посланництва проступають в нашій науці, гуманізмі й духовності.  Наука успішно підкоряє собі  Простір, але мало чого досягла  у розв’язанні загадки Часу.  Ще двадцять років тому ми насміхались над ідеєю подорожі на Місяць  та інші планети.  А  сьогодні насміхаємось  над  мрією  про створення  Машини  Часу.  Однак Майстри Таємного Знання подолали бар’єр часу і точно передбачили майбутнє. Емісари Обраних Філософів однаково компетентні як у подоланні Простору, так  і  Часу. Щодо цього корисно навести  деякі  маловідомі  факти з  життя Реріха.

У 1925—1928 рр. експедиція Реріха вийшла з Дарджїлінга  (Індія), перетинаючи Гімалаї, холодне плато Тібету, могутні хребти Кунь-луня і величезну  пустелю Гобі. В каравані був поні зі скринею, закріпленою на його спині, під  постійною охороною тібетських  і  монгольських носіїв. На картині Реріха «Чінтамані»,  що  зберігається  в   Музеї  Реріха  в Нью-Йорку, зображено цього поні із скринею в глибокій гірській ущелині Гімалаїв. Скриня зображена в оточенні чарівного сяйва. Тобто — вона зберігає таємницю. Однак Микола Реріх і його дружина Олена трохи піднімають завісу  над цією таємницею у своїх книгах.  Читаючи  поміж  рядків,  починаєш  глибше розуміти  деякі речі. В книзі  «Легенда каменю» Олена Реріх пише: «Я пройшла через пустелю — я принесла чашу, вкриту щитом.  У ній коштовність — дар Оріону». Цей уривок явно має на увазі скриню на поні. Що ж за дар Оріону?  Мадам  Реріх посилається на книгу «Лунь»,  де  написано:  «Коли  Син Сонця спустився на Землю  вчити людство, з  неба впав щит, що містить у собі міць світу». Про що йдеться — про метеорит чи артефакт, принесений космонавтами з іншої зоряної системи, можливо, із Сіріуса,  Собачої  зірки  Оріона, Мисливця? В книзі «Східні перехрестя» Олена Реріх повідомляє про зовнішній  вигляд каменю: «Завдовжки з мій мізинець, сіруватого кольору,  нагадує  сухий  фрукт  або серце, з чотирма невідомими літерами». Його випромінювання сильніше,  ніж у радію, але  воно іншої частоти,— так розповідає  про камінь східна   легенда. Промені  його  охоплюють велику територію і впливають на світові події.  Головна  маса каменю зберігається  в  місті Сонця — Шамбалі, в Центральній Азії!  То чи  не був Реріх емісаром,  що проніс камінь через багато країн, назад у його храм у Шамбалі? «Загадка  променів Оріона керує народами»,— каже  східна  легенда.  Як він потрапив  на  Землю?  Чи це — метеорит унікальної природи, чи речовина, доставлена на Землю  в  космічному кораблі нашими  старшими братами  по еволюції з іншої зоряної системи? В книзі «Гімалаї, оселя світла»  Реріх наводить розмову з ламою, що сказав йому:

«Чи  знаєте  ви  на  Заході  що-небудь  про Великий Камінь,  в  якому  заховано магічні сили? Чи знаєте ви, з якої планети цей камінь?» Ця фраза прояснює загадку — зоряний камінь мусив  бути  доставлений   з іншої  планети в космічному кораблі, це не метеорит.  Аполлоній бачив дію антигравітації в Тібеті, Сен-Жермен описував політ у космосі, Реріх говорить про штучний камінь з іншої зоряної системи, який він проніс в експедиції через Центральну Азію. Існує невидима нитка, що пов’язує  емісарів   Міста   Знань.  Історичні записи й легенди наштовхують на фантастичні припущення, що десь  на нашій планеті, можливо, є засекречений космічний центр Універсальної Науки з бібліотеками, музеями  й лабораторіями. Життєві шляхи Аполлонія Тіанського, Сен-Жермена  й  Реріха  є  типовими біографіями людей, що досягли  цього Джерела Первинної Науки в минулому і скуштували з його вод.

 

З англійської переклали

Ростислав ФУРДУЙ і Трохим ЯКОВЕНКО