Надія Крутова-Шестак
скачать видеоклип "Київська осінь"
скачать видеоклип "Київська осінь" (titles)
Надія Крутова-Шестак
Сольну кар`єру співачка розпочинала в знаменитих колись народних колективах МРІЯ і ВЕРЕСЕНЬ. Останнім керував Микола Мозговий. Власне, з піснями Мозгового Надія Шестак зібрала непоганий врожай нагород на різних фестивалях: лауреатство на конкурсі артистів естради України в 1986-му, приз глядацьких симпатій на телеконкурсі «Юрмала-87», лауреатство на Всесоюзному конкурсі естрадних виконавців «Ялта-88». Але на зламі 80-х і 90-х років співачка раптово припинила концертну діяльність, згодом заявила про себе як телеведуча двох ТБ_проектів — «Монітор» та «Зичимо щастя». В середині 90-х Надія Шестак повертається на професійну сцену і бере участь у запису мюзіклу Арнольда Святогорова «Роксолана», де виконала головну роль. У 1999-му аудіокомпанія «Нак» видає альбом Надії Шестак «Сину, ангел мій!» Цей диск знаменує повернення співачки до тих цінностей естрадного мистецтва, які для середнього і старшого поколінь являють собою певні еталони якості.
Особливий успіх випав на пісню «Сину, ангел мій!». Пісня миттєво стала шлягером. На радіо її замовляли майже не щодня, співачка отримла безліч листів від – що характерно – людей абсолютно різного віку. Але Надія Шестак – не та співачка, що зупиняється на досягненому. На початку нового століття вона відновлює свій похід до творчого Олімпу. Надія активно співпрацює з новими авторами і не лише з метрами, а і з невідомими композиторами і аранжувальниками. Головне для неї – знайти свою пісню, яку б співала серцем. Перед великим сольним концертом в Палаці «Україна» під назвою «Віри, любові...» вона, звісно, сильно хвилювалася: як прийме глядач новий матеріал, її новий образ?
Сподівання на теплий прийом цілком виправдалися – душевною лірикою, піснями про віру і любов Надія Крутова-Шестак розтопила серця глядачів. Також добре був сприйнятий однойменний диск, виданий спеціально до бенефісу в «Україні». Далі співачка інтенсивно працювала протягом року, паралельно готуючи два альбоми, один з яких – це пісні про Київ. Другий має назву «Жіноча доля». І він з’явився акурат до нового сольного концерту в тому ж Палаці «Україна» восени 2005-го року. Цей альбом – концептуальний. Співачка зібрала речі, що розкривають таємниці жіночої долі, являють собою своєрідний реєстр цінностей з точки зору жінки. В альбомі багато лірики, створеної її постійними співавторами_композиторами О. Злотником, М. Гаденком, Л. Остапенко, Г. Татарченком, М. Мозговим та іншими.
НАДІЯ КРУТОВА-ШЕСТАК: «ОФІЦЕРИ, СПІВАЮ НА ЧЕСТЬ ВАШОЇ ЧЕСТІ...»
Бесіду вів Юрій КУЗНЄЦОВ
Своїм успіхом на сцені Надія Крутова-Шестак завдячує пісням Миколи Мозгового на слова Віктора Герасимова «Зачаровані слова» та Юрія Рибчинського «Минає день». А ще вихованка знаменитої Гнесинки вдячна за науку своїм викладачам Олександру Градському та Льву Лещенку. Професійні ж поради Йосипа Кобзона — не лише прекрасного артиста і педагога, а й дивовижної людини Надія пам’ятає і дотепер.
Надія КРУТОВА-ШЕСТАК. Кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня за збірку пісень «Про найдорожче» (1998 р.) та ордена «Шани» за цикл пісень про Київ. Викладач Київського естрадно-циркового коледжу. У 1986 році посіла друге місце на конкурсі артистів естради України. Володарка призу глядацьких симпатій на відбірковому турі телеконкурсу «Юрмала-87». Лауреат Всесоюзного конкурсу виконавців «Ялта-88» та міжнародного конкурсу професійних вокалістів у Вільнюсі (1993 рік).
— Надіє, Ви пам’ятаєте свій перший виступ?
— Звичайно ж, то була пісня з репертуару Валентини Толкунової «Поговори со мною, мама». Мені тоді ледь виповнилося одинадцять. Було це на Уралі, де я на той час з батьками мешкала, на концерті, присвяченого Дню Восьмого березня. Мене вистачило лише на половину пісні, бо розплакалася і втекла зі сцени. Вийшло так, що акомпаніатор сидів десь аж за кулісами, і я майже не чула супроводу. Думала, що вже ніколи не з’явлюся перед глядачами… Але, як бачите, сталося інакше… (Як професійна співачка Надія Шестак вперше виконала шлягер Мартинова «Заклятье мое» в Жовтневому палаці у Києві. Закінчила диригентсько-вокальне відділення Київського інституту культури. Співала у вокальному ансамблі «Мрія», два з половиною роки працювала з Миколою Гнатюком… — Прим. авт.)
— Пісня «Честь» у Вашому виконанні може стати гімном для тих, хто носить погони…
— Я дуже вдячна композитору Олександру Чернезі та київській поетесі Діані Гольде за те, що вони довірили мені її виконання. Пісня, яку ти виносиш на суд глядачів, передусім має торкнутися твоєї душі. Отож коли мені пропонують нову і я відчуваю, що мене наче пронизує струм, впевнено беру її до свого репертуару. «Честь» я відразу прийняла всім серцем, бо для мене також велика честь бути дружиною людини у погонах — генерала Василя Крутова. Ті погляди і принципи, які сповідує Василь Васильович, за якими він живе, дуже близькі мені, і я б дуже хотіла, аби двоє наших синів були схожими на свого батька, бо для мене він є ідеалом справжнього чоловіка.
— Якою, у Вашому розумінні, має бути офіцерська дружина?
— Це, звичайно ж, дуже мобільна натура. Якщо треба, без вагань поїде за чоловіком на край світу. Може швидко накрити стіл, з нічого зробити щось смачненьке, добре облаштувати побут. У нас, слава Богу, таких жінок багато. Цими рисами і відрізняються слов’янські жінки. І я хочу низько вклонитися всім офіцерським дружинам, які довіряють своїм чоловікам і допомагають їм у їхній нелегкій справі. Без пафосу скажу: завдяки таким жінкам у нас ще є армія.
— Але чому, на Вашу думку, падає престиж армійської служби?
— Я не фахівець, але, на мій погляд, має бути державна, національна ідея. І державним мужам треба нарешті визначитися, що важливіше. Наш народ, наші інтереси, наша армія, безпека держави — від цього треба відштовхуватися. На жаль, сьогодні не «спрацьовують» телебачення, радіо, засоби масової інформації. А в наших школах початкова військова підготовка і фізкультура — не головні предмети. То й не дивно, що допризовна молодь у переважній своїй більшості квола, слабка…
Прикро, що ця проблема не вирішується із року в рік. В культурі теж відсутня патріотика, яка вкрай необхідна для нашої молодої держави. Якоюсь мірою я страждаю через те, що виконую пісні патріотичного звучання, такі як «Честь», «Наш мир», «Мамо, тобі низесенько вклонюсь», «Давай поговорим», «Берегите свой дом»… Набагато простіше піти іншим шляхом і стати суперпопулярною. Але це мій шлях, і я йду ним свідомо. Давайте починати з себе. Можливо, тоді ми набагато більше зробимо для нашої України.
— Сьогодні багато українських виконавців співають пісні на військово-патріотичну тематику російською мовою…
— Ми п’ятнадцять років прожили в незалежній Україні, і нам дуже хочеться мати щось своє. Адже це почуття гордості мало народитися! І воно у нас вже визріває. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі патріотичні пісні, як «Честь», народжуються в Україні, нехай і російською мовою. Україна — багатонаціональна держава, і нам не треба акцентувати увагу на тому, якою мовою пишуться тексти пісень. Головне — що це наше. Нехай така ж пісня про офіцерську честь з’явиться на івриті, вірменською мовою, молдавською. Ми мешкаємо в Україні, і не хочемо її залишати. Ми любимо її, причому кожний по-своєму, і висловлюємо почуття на своїй національній мові.
— Головне — щоб у нас була честь, незалежно від того, якою мовою говорять її носії…
— Треба дбати про добробут українців, про те, щоб у людей була робота і вони могли реалізувати свій потенціал. І, звичайно ж, здоров’я насамперед. Мені здається, що здоров’я нашої нації — це питання безпеки.
Не слід забувати, що комусь дуже хочеться, аби ми менше любили та поважали один одного, менше цінували свої традиції. Не таємниця, що багато країн зацікавлені у тому, щоб українці знали саме їхню культуру, і саме тому вони ретранслюють свої телевізійні канали, вкладають будь-які гроші, аби десь далеко звучала їхня мова. Україна, на жаль, цим пишатися не може.
Під час нашого перебування з чоловіком у Москві я вела музичну передачу «Співоча Україна» — спільний проект Національної радіокомпанії України та «Радио России». Я вдячна за це Валерію Анатолійовичу Козловському, ідеологу цієї передачі і справжньому патріоту України, який на той час перебував на дипломатичній роботі в Росії. Програма, за яку не треба було платити, виходила двічі–тричі на тиждень з повторами. І її, між іншим, мала можливість слухати 120-мільйонна аудиторія! І що мене неприємно вразило, так це слова одного з недалекоглядних чиновників тут, в Україні: «Росіяни слухають наші пісні, то вони ж нам за це повинні платити!» Це сором! Інші країни платять великі гроші, щоб мати хоча б хвилинку ефірного часу. Пізніше я пішла в декретну відпустку… і ця програма просто перестала існувати.
— Тобто все трималося на Вашому ентузіазмі?
— Одна я нічого б не зробила. Слава Богу, що я не одна. Сьогодні все тримається на справжніх патріотах. На людях, які дійсно люблять свою країну. Українець — це не тільки національність і здатність говорити українською мовою. Насамперед це відповідальність за те, що ти робиш у власній державі.
— Скажіть, у Вас в сімейному колі не виникала ідея назавжди виїхати в ту ж Росію?
— Втекти можна куди завгодно, але від себе не втечеш. Україну любила і любитиму. Хоча народилася й виросла на Уралі, але коріння моє в Чернігівській землі. Воно вросло в українську землю. Я вірю і знаю: Україна — унікальна країна, як, до речі, й інші. Просто так склалося, що ми себе недооцінюємо, недолюблюємо. Чуже любимо більше, ніж своє. Утім, ми самі винні в тому, що не маємо успіху. Не поважаємо й соромимося свого. На жаль, ми так і не позбулися комплексу меншовартості. Держава насамперед повинна піклуватися про своїх митців, щоб вони не втікали за кордон. Проте я по життю оптимістка і вірю, що все зміниться на краще.
Згадую один цікавий епізод з мого московського життя. Якось мене запросили на прямий ефір. Передачу вів ведучий-тінейджер — з сережками і у носі, і у вухах. За тридцять хвилин ефіру він разів ...надцять повторив, що пишається тим, що москвич, росіянин. Ось це, до слова, і є патріотизм. Це було тоді, коли вся Москва була завішана біг-бордами «Я люблю тебя, Москва!», «Я горжусь тобой, Россия!». Приїжджаю до Києва, і ледь не плачу — FM-ки крутять лише російську пісню. Так не повинно бути! Якщо я, наприклад, приїжджаю до Туреччини, Африки, Болгарії чи Румунії, мене там зустрічає національна музика. А ось про Україну цього не скажеш. Ну не по-родинному це. І через це образливо.
— Під час помаранчевої революції модно було говорити українською, бути українцем — стильно. А нині цей процес девальвувався.
— Я з Вами цілком згодна. Погляньте, що відбувається в південному регіоні. Якось я приїхала до Криму, і коли ми долали перевал у напрямку Ялти, стало погано «ловитися» українське радіо. І дуже добре російською мовою віщало FM: куди полетів російський президент, які у нього плани. Молодці, вкладають гроші, запускають супутники, «розростаються» і «розповсюджуються». Адже чим більше ти на слуху, тим знічніший твій вплив. Звідки ж візьметься наш вплив у Севастополі? Там про наших українських виконавців ніхто і знати не знає.
— Як Ви гадаєте, з’явиться у нас в Україні національний культурний канал? Адже на сьогодні немає ні військового каналу, як, приміром, у Росії, ні культурного.
— Канал «Культура» є, але працює він уночі, коли всі сплять. Достатньо було б правильно розподілити ефірний час для всіх категорій телеглядачів, тобто чітко виконувати один із пунктів Закону «Про телебачення». Казки і мультики о 3-й ночі нікому не потрібні. І деякий непотріб в прайм-тайм також. Це хибна практика.
— Раніше існували художні ради, які нещадно критикувалися. Як Ви вважаєте, вони нам потрібні? Якщо так, то хто має входити до їх складу?
— Я пройшла через дуже багато худрад. Ображалася на критику, по молодості звичайно. Сьогодні ж добре розумію ті зауваження, що «вистрілювали» в мене. Приміром, захотілося мені стати солісткою-вокалісткою, але на той час я не мала права на виступ у Палаці культури «Україна». Це ж центральна сцена країни! Артист має бути професіоналом. На жаль, сьогодні у нас не існує жодної художньої ради по музичних творах, тому й потрапляють до ефіру пісні низької якості.
Зважте, раніше, щоб виконати лише одну пісню, я виставляла на худраду… п’ятнадцять. І на конкурси співаки приїжджали не з однією піснею, а на трьох турах виконували по три. До худрад входили художні керівники колективів, керівники підприємств, творча інтелігенція, композитори, поети...
— Коли ми почуємо Вашу чергову програму на радіо чи телебаченні?
— Саме зараз я їду віддавати запис свого сольного концерту до Першого Національного. А що стосується авторських передач… Ідей дуже багато, але поки що я не буду їх розголошувати. Скажу лише, що наступного року мене знову побачать в ролі автора і ведучої програми на Першому каналі. А поки що я — у декретній відпустці.
— Сподіваємося, що армійська тематика з Вашою допомогою популяризуватиметься й надалі, і мільйони радіо- та телеглядачів будуть Вам вдячні за це. Адже після Ваших пісень просто хочеться жити і творити!
— Спасибі долі, спасибі Богу, за те, що я часто спілкуюся з молоддю. Вона мудріша за нас, вона не боїться висловлюватися і робити вчинки. І більше пишається Україною.
Незважаючи на всі негаразди, немає у нас байдужого ставлення до мами, батька, родини, оселі. Нам цю ниточку, зв’язок втрачати не можна. Цим ми й живемо, представляючи велику силу — український народ.
З газети "Військо України" - http://www.vu.mil.gov.ua/
Показать/скрыть форму отправки
